Розділ 5

Минуло кілька днів. Тихенький стукіт у двері змусив Марину припинити свою роботу: саме зараз дівчина прибирала в кімнатці, де прокинулася як і минулого разу. Парубок тихенько відчинив двері, здивувавшись:

– Куди збираєшся?

– До батька на могилу… може, він забере мене з цього пекла нарешті.

– Ти ще хвора.

– То й що? Життя мені не миле після того, що сталося. Ти правий був, а я дурна, як повірила, що мене взагалі хтось вважає людиною порядною, гідною щасливого життя. Дякую, що прихистив.

– Якщо вже про те мова, ти знаєш, хто був твоїм батьком?

– Хоч ніхто тому віри не має, проте мама розповідала, що він був надзвичайно добрим та людяним, піклувався про кожне живе створіння, захищав матір… а тоді помер. Якісь волоцюги напали на них, коли прямували до рідного села мого. Він захищав матір, відігнав тих лихих, проте сам отримав важкі поранення. Батько помер у мами на руках. Тільки поховати нічого було: він неначе розчинився в сонячному сяйві. Так мені казала ненька.

– Як ти кажеш? Розчинився?

– Так. Коли була дитиною, мені подобалося вважати, що він приглядає за мною з небес, вкриваючи своїми крилами. Дивно, так?

– Ти сама хвора підеш?

– Звісно, хто ще може піти, якщо віри мені немає?

– Хіба можна таку дитину, як ти, саму відпустити? Зомлієш ще десь…

– Турбуєшся? Чого це ти раптом?

– Не пам'ятаю, щоб казав подібне… Ти попередь тільки, коли будеш йти, добре?

– Добре. Ще раз дякую, – парубок вийшов з кімнати, а тоді почувся скрип дверей: тепер він був вже на вулиці.

Марина продовжила прибирання, адже не хотіла, залишаючись тут, псувати життя парубка, що прихистив її, знаючи, що трапилося. До обіду дівчина закінчила працювати. Тепер кімнатка виглядала світлою та приємною.

Вийшовши на ґанок до парубка, вона повідомила йому про готовність до подорожі. Юнак виглядав стурбованим і трішки замисленим, занурем глибоко в спогади чи важкі роздуми. Він запропонував їй спочатку перепочити, проте Марина не хотіла залишатися тут ні на хвилину.

Врешті-решт вони пішли. Тривалий час крокували мовчки. За два дні дісталися рідного села дівчини, проте оминули його та й увійшли в густий ліс. Трішки більше години вони крокували стежкою, а тоді зійшли з неї, повернувши праворуч. Ось так долаючи непрохідні нетрі, повалені дерева, дійшли юнак з Мариною до невеличкої галявини, осяяної сонцем.

Десь посередині дівчина побачила невеличкий горбочок, на якому квітли великі прегарні маки червоного кольору. Вона присіла перед ним навколішки, а парубок залишився на тому місці, де стояв. Марина не тримала більше сліз. Довго плакала дівчина, поки юнак не підійшов. Стоячи біля неї ззаду, він поклав руки на її плечі.

– Вибач мені. Я, справді, не вірив зовсім твоїм словам тоді, але тепер вірю, – його голос тремтів.

– Могила тебе переконала?

– Ні, не вона. Маки…

– Що особливого в цих квітах?

– Напевно, нічого… – він трішки помовчав, а потім продовжив: – Що ж ти плануєш робити далі?

– Залишуся тут аж до смерті… Батько забере мене.

– Мені здається, він би не хотів цього. Можливо, злива вчора була насправді його слізьми. Ти так не вважаєш?

– Про що ти?

– Один мудрий чоловік казав мені, що коли на небесах хтось сильно плаче, сумуючи або хвилюючись за кимось з живих, сльози його падають з небес і перетворюються на дощ.

– Що ти таке вигадуєш? Чи ти дитина зовсім?

– Можливо, але… Кожні батьки бажають щастя своїй дитині та довголіття, тому раджу все ж ще раз подумати, перш ніж залишатися тут.

– Що ж ти пропонуєш? – майже без цікавості спитала вона.

– Залишайся в моєму будинку… якщо забажаєш. Ти гарно причепурила ту кімнатку, мені сподобалося. Несподівано вона стала такою, якою була дуже давно, якою я її пам’ятаю, – парубок усміхнувся.

– Чому ж ти так занедбав хату?

– Я не бажаю про це згадувати, а розповідати комусь тим паче.

– Ну добре, – дівчина повеселішала. – Молодий чоловіче, але ж ви казали, що любите бути на самоті, чи не так?

– У кожного правила обов’язково мають бути винятки.

– Я ось не знаю, чи дурний ти, чи дивний… З тим, що трапилося, я можу тільки псувати твоє життя.

– Більше, ніж зараз, його вже нічим не зіпсувати, можеш повірити на слово.

– Невже?

– Так, тому повертаймося. Не зважай на мене.

– Не хочу.

– Тоді ходімо в моє село (поки перехворієш), звідти підеш, куди тобі заманеться, але тут ти не залишишся, зрозуміла?

– Не заспокоїшся, поки не отримаєш згоди, так?

– Вгадала. То як?

– От причепився! Ну добре, ходімо, – Марина втерла сльози та швиденько піднялася з колін. Парубок прибрав руки з її плечей.