Розділ 3

Як і казав парубок, додому дівчина дісталася лише за два дні. Люди дуже здивувалися. Виявилося, більше тижня була вона з «поляком». Селом пішли чутки про їх «стосунки». Селяни перешіптувалися за спиною дівчини, косо споглядаючи на неї.

З моменту її повернення минув деякий час. Одного разу декілька місцевих її віку зупинили дівчину біля будинку матері, заважаючи пройти та говорячи усілякі нісенітниці про неї та матір. В очах дівчина бачила ту насмішку, про яку говорив «поляк». Він був правий, коли говорив про НЕСПРАВЕДЛИВЕ відношення селян до неї. Хоча парубок і вважав так, як всі, проте розумів її, як здалося дівчині. Тільки вона знала про долю своєї матері…

А селяни продовжували знущатися, навіть коли дівчина прохала відчепитися від неї. Тоді підійшов незнайомий юнак. Він швидко відігнав кривдників. Дівчина подякувала та й хотіла піти, але той зупинив її:

– Як тебе звуть, красавиця?

– Чого ти як москаль той?

– Я багато дуже в тій країні жив, то й мовлю іноді так. То як тебе звуть?

– Марина.

– Гарне ім’я. А я Роман. Звертайся до мене, якщо знову будуть до тебе чіплятися.

– Добре, проте я сама можу дати собі ради.

Вони попрощалися. Відтоді минув, напевно, тиждень. Майже кожного дня вони проводили час разом та помітно стали ближчими. Одного разу Марина бачилася з «поляком», котрий знову прийшов у село. Тоді парубок тільки сказав: «Не раджу мати справу з цим «Романом». У нього на лобі написано, що йому від тебе потрібно… якщо ти розумієш, про що я». Дівчина не брала до уваги його слів, бо вже знала, що Роман не такий. До того ж вони кохали одне одного. Юнак завжди був поряд і захищав її від нападок місцевих. Марині це подобалося.

Одного дня парубок прийшов до неї на декілька хвилин, щоби побачитися. Саме тоді пішла злива. З неба лило, як з відра. Роман хотів піти, проте Марина йому не дозволила, бо їй не хотілося, аби юнак застудився. Через деякий час вмовляння подіяли: він залишився у неї в хатині.

– Що будемо робити? – з цікавістю мовив юнак.

– Поговоримо, поки злива не закінчиться. Чи у тебе інша думка?

– Ну, навіть не знаю… – Марина дивилася на нього закоханими очима.

На якусь мить їй здалося, що вона побачила лихі вогники в його погляді, проте дівчина сказала собі, що вона занадто сильно боїться того, чого не може бути, тому їй мариться усіляке. Роман ніжно взяв її руку й приклав до своїх уст.

– Чого це ти, дурнику? – зашарілася дівчина.

– А ти не бачиш? Я можу показати… – інша його рука опинилася на талії Марини. Юнак наблизився до дівчини.

– Припини.

– Не хочу. Ти ж бо моя.

– Чи ми ж то вже стояли під вінцем, що я «твоя»? Припини ж бо! – він й не збирався зупинятися.

Тоді Марина відштовхнула його й вдарила долонею по щоці. На секунду Роман завмер.

– Ти бач, яка привередлива! Я ж бо думав, яка мати, така й дочка. А воно он як.

– Що ти таке кажеш?

– То й кажу. Стільки сили на тебе пішло! Підговорювати селян, «захищати», втиратися в довіру… А все для чого? Що ти дивишся на мене, як ображене дитя? Думала, я справді кохаю? Нет.

– Пішов звідси.

– Що?

– Я кажу, пішов!

– Ти про хатину? Така справа… Завтра нові власники прийдуть дивитися на неї. Ти ж не проти?

– Які ще «нові власники»? Це мамина хата, я нікому…

– Я за тебе це зробив. На майбутнє: ховай важливі папери подалі. Це вже не твоя хата, тож тікати доведеться тобі. До того ж, як люди поведуть себе з дівчиною, що зваблює вже одруженого парубка?

– Хто тобі повірить?

– А хто повірить тобі, коли у тебе така матір?

– Ти нічого про мою матір не знаєш!

Зовні чулися голоси. Злива закінчилася. Роман вийшов з хати, зробивши вигляд шокованого, зніяковілого чоловіка, нажаханого такою поведінкою дівчини. Звичайно, його брехливим словам всі повірили.

Натовп увірвався в хату, почавши на неї кричати, дорікати та й взагалі гнати з села. Пробившись між людьми, дівчина вибігла з двору й побігла через все село. Селяни кидали в неї каміння з дороги, жахливі й образливі слова. Сльози бігли у неї з очей, як краплі дощу, що знову почався.

Коли вибігла з села, одіж на ній вже була мокра, як хлющ. Серце боліло від усвідомлення того, якими жорстокими бувають люди. З іншого боку, вона не могла звинувачувати селян, яких Роман так уміло обвів навколо пальця. Дівчина ненавиділа себе за те, що не побачила справжню натуру цієї людини…