Розділ 2

Деякий час після того минув для неї, немов уві сні. Майже нічого вона не пам’ятала. Прокинувшись у м’якій постелі, дівчина намагалася згадати, де вона й що трапилося. Звісивши ноги, служниця побачила охайно складений одяг. Прибравши ліжко, дівчина швиденько одягнулася й зібрала довге волосся в косу.

Вийшовши з кімнати, служниця зрозуміла, що знаходиться в невеличкому будиночку, що, здавалося, залишався порожнім деякий час. В кутках висіла павутина, а на підлозі було стільки пилу, що можна помітити сліди людини, що ходила в будинку нещодавно. Вийшовши на подвір’я, дівчина побачила зовсім незнайому місцевість: хатинка стояла під самим лісом, проте її села не було. Вона трішки злякалася.

Звідкись долинули слова польською мовою. Юнак сидів на лаві під вікном хатини, дивлячись на неї. Вона мовчала, не розуміючи, що той каже.

– А ну звісно ж… Мені казали, що ти не розумієш польської, – мовив парубок українською без жодних похибок, як то буває у розмові поляків. – То як? Ти вже краще себе почуваєш?

– Так, напевно… Де ми?

– Не так далеко від твого села. Не пам’ятаєш, як прийшли сюди?

– Зовсім нічого.

– Ну, нехай. Тепер, коли прийшла до тями, можеш йти, куди заманеться.

– Не можу… У мене є господар. Як дістатися до мого села?

– Навіщо тобі туди? Як ти й сказала, фактично, господар в тебе є… і він перед тобою. Але…

– Ти той поляк, що намагався щось говорити тоді? Чи я вважала тебе поляком до цього часу…

– Більшість саме так і гадає. Тепер йди вже.

– Але ж ти мій господар… куди я піду?

– Ти вільна. Будемо вважати саме так. До села звідси два дні пішки по дорозі.

– Чому ти мене гониш?

– Бо мені подобається бути наодинці.

– Тоді нащо ж привів мене сюди? Залишив би вдома, а люди б потурбувалися.

– Про тебе? Навіть не знаю. Хіба ж про сиріт турбуються? Особливо, якщо люди знають про те, як ти з’явилася.

– Звідки ти знаєш?

– В очах людей все було видно. Вони насміхалися з дитини, у котрої була мати, проте немає батька. Точніше, тобі відомо, про що говорили їх очі. Втім, тобі вирішувати, що робити. Моя тобі рада: піди в інше село, знайди собі чоловіка та живи собі спокійно, – з насмішкою сказав він, опустивши очі.

– Я піду, подалі від тих, хто насміхається, зовсім не знаючи правди. Дякую, звісно, що врятував, але…

– Не я врятував. Твій пан все згадав, проте рятувати тебе йому не дозволяв чин. Ось така правда. Біжи вже, бо очі болять від того, що людину поряд бачать. Звідси недалеко до дороги, а потім йди просто по ній аж до свого села.

– От і піду! – і вона пішла, залишивши хлопця наодинці зі своїми думками.