Розділ 31. Зламані надії

Земляний дракон навис над жінкою, а біля нього лежав храмовник. Його довге тіло вигнулося в дугу, коли він підняв свою морду та передні лапи. Ліндмурфи, хоча й виглядають масивними, уміли вигинати свої тіла під час стрибків, подібно до того, як це роблять змії. Жінка, над якою він навис, це теж добре знала. Знала вона і про кислотну кров, і про некротичний слиз ліндмурфа.
Жінка тримала ельфійський меч. Майже з її зріст: загострений з одного боку, а лезо трохи вигнуте. Стояла вона впевнено, очікуючи на випад чудовиська. І дочекалася.
Ліндмурф кинувся на жінку, щоб схопити її. Не один десяток разів він так ловив ведмедів, великих оленів, що не помічали його, чи інших ліндмурфів. Але сьогодні був його останній випад.
Жінка швидко відхилилася від істоти. Голова ліндмурфа не встигла забуритися в землю, як вона вже була відділена від тіла одним точним змахом меча. Зріз, якому міг би позаздрити будь-який м’ясник чи кат.
Кров ліндмурфа повільно стікала з шиї і голови, розчиняючи каміння та землю. Звичайна зброя вже в перші секунди дотику почала б іржавіти та кришитися, але подібні негаразди ніколи не спіткають ельфійський клинок.
— Ще один, — сказала Тісіанна.
Всю дорогу від Лайші до Алішену Тісіанна разом з намісником долали різні перепони. Спочатку на дорогах була незрозуміла паніка, і групі довелося йти обережно, щоб демігрифи чи віз не покалічили чи не вбили людей, які могли впасти. А потім вони знайшли причини паніки: чудовиська і вбивці.
Серед натовпу подекути з’являлися люди, які неприродно рухалися, ніби їх хтось смикав. Вони нападали на людей, часто летально, і так це тривало, доки їх самих не зв’язували чи не вбивали. З їхніх вуст лунали незрозумілі для більшості звуки, але Тісіанна зрозуміла, що вони говорили. На жаль, розуміла. Їй було їх шкода.
Крім таких нападників були ще й звичайні бандити та мародери, які вирішили скористатися ситуацією. В складні моменти завжди свою голову висувають найнегідніші люди. З усім цим треба було давати сяку-таку раду. Тому намісник разом зі своїми солдатами відстав, щоб навести порядок. Тісіанна ж вирушила вперед, осідлавши свого демігрифа. Айкр, попри свої масивні розміри, добре знав, де ставати, та інтуїтивно обходив усі перепони, що б то не було: віз, натовп чи ще щось. Але під самим Алішеном на них напали ліндмурфи.
Земляні дракони вийшли зі своїх нір та сховків на отруйних полях і почали пожирати людей. Тісіанна і їх би хотіла обійти, але вони напали на одного з вістових, який ніс якесь послання. Жінка пригадала, що сьогодні Аска мала би бути біля Кайлін десь, а вістовий був храмовником. Тому довелося його захистити. Айкр хвацько розривав одного земляного дракона за одним. Його щільне хутро добре захищало його від некрослизу чи кислотної крові.
Жінка змогла відбити вістового, вбивши чудовисько. Чоловік виглядав напівживим. На ньому були хімічні опіки, а його плоть у деяких місцях почала гнити. Сморід розкладання плоті викликав у жінки відчуття нудоти. Більше вмотивована цим, ніж милосердям та альтруїзмом, Тісіанна дістала плід життєвого вогню. Виглядав він, як смарагдова жаринка, що ледь тліла.
Напівпритомний чоловік, із якого витікало життя, вмить спалахнув зеленим вогнем. Він почав кричати. Його тіло наповнювалося життям, а разом з цим — і болем. Кожна його рана, кожен його опік, травма чи гниття плоті — все в одну мить стало безперервним потоком болю, що змушував тренованого храмовника верещати, як недорізане порося. Лише його воля дозволила йому пережити цей біль і залишити крихти свідомості при собі.
— Ти вістовий? — спитала Тісіанна. Її тон звучав так, що відповідь мала бути негайно.
— Так, — сказав напівпритомний чоловік.
— Яке твоє послання?
— Обрана разом із супроводом… згідно з планом… вони йдуть до храму. Там барикадуються і чекають підкріплення.
— Добре. Відпочивай.
Вістовий хотів піднятися, але його тіло та розум були надто сильно втомлені. Він майже моментально після останньої відповіді втратив свідомість. Майже одразу тіні його поглинули. Жінка хотіла перенести його десь дуже далеко, в безпечне місце, але відчула дивний опір. Царство тіней дуже неохоче відгукувалося на її маніпуляції. Ніби воно дуже не хотіло або не могло почути її волю. Таке ставалося, коли поблизу був якийсь чаклун або магічне забруднення.
Через тінебачення жінка могла побачити загальну картину. Хтось або щось зруйнувало міст. Усіх селян, кого могли, тягли в ратушу або просто ховалися по погребах. Мисливці виловлювали та різали всіх дивних нападників, мародерів та просто підозрілих людей.
Жінка покликала Айкра. Демігриф швидко прибіг до неї. Шерсть де-не-де облізла, а сам він виглядав виснаженим. Але все одно він був готовий до бою. Уся його збруя вже давно злізла з нього, тому Тісіанні було б важко його осідлати. Проте вона і не збиралася цього робити.
— Айкр, вой ді деро, — сказала жінка. Так вона віддавала команду, щоб він ішов додому, охороняв його і дивився за всім майном, поки вона шукатиме Аску.
Демігриф пострибав додому, а жінка пішла в сторону храму. Жінка мандрувала через тіні, щоб швидше дістатися туди. Спочатку так справді було, але чим ближче вона наближалася до храму, тим важче їй давалося пересування. І це — не дивлячись на те, що починало темніти.
Коли рух став майже таким же швидким, як звичайна ходьба, їй довелося вийти. Вихід зі світу тіней дається важко. Темрява не хотіла її відпускати, і виринала вона з великим зусиллям. Але все ж їй вдалося.
Храм було видно. А ще було чути звуки бою, які доносилися звідти, та крики. Тісіанна хотіла вже побігти.
Свист. Вона відстрибнула.
Декілька стріл та ножів забилися в землю перед нею. Якби ще мить — усе це вразило б її.
— Ви швидкі, пані. Хоча я цього і очікував.
З’явився магічний портал. Розрив у реальності, крізь який вийшов згорблений стариган. Із його спини стирчали дві гігантські павучі лапи, борода була довгою та кошлатою. Очі його були ніби з іншого світу. Мантія була доглянутою, вишита золотою ниткою та коштовним камінням.
Перед нею стояв маг. Не як Нерад, що намагається бавитися дикими чарами, що нидять скверну, а…
— Забирайся звідси, поки не прибила тебе.
— Та що ви, пані. — Провів стариган рукою. Із кущів почали з’являтися люди. Хтось рухався як маріонетка, з інших людська подоба ніби злазила, оголюючи їх справжню зовнішність: не людську, а ельфійську. — Ви зараз можете просто здатися. Так ви полегшите свою участь. І своєї доньки.
— Я не збираюсь здаватися чи ще щось таке, маг.
Сонце повільно заходило за горизонт. Чим більше світло давало місце темряві, тим кращим ставав зв’язок Тісіанни зі світом тіней. Вона відчувала відразу, яку відчували тіні, до того, що відбувається навколо неї: до мага, що своїм існуванням кидав виклик реальності; до ельфів, що стали втіленням первородного гріха та зради.
У плані сили час був на її стороні, але вона не могла чекати. «Вона в небезпеці. Я маю її врятувати. Я не можу чекати, мушу всіх їх убити чи якось обійти».
У порожнечі тіней знаходилася скриня. Те, що Айрон зробив для неї. Вона тоді попросила відновити обладунок — більше на всякий випадок. Вона не сподівалася, що він знадобиться.
Вона розслабила своє тіло та впала на спину. Ще не встигнувши торкнутися землі, її оповили та поглинули тіні. Усе зайняло не більше секунди.
Мить. Друга. Всі розгублені.
Ще мить. Позаду мага з напівтіні виринає фігура в білому сяйві. Більше образ, ніж постать, оповитий темрявою, але випромінював срібло, подібно до місяця на небі. Вкритий гравіюваннями листочків усіх можливих дерев, які формували бездоганну мозаїку на кожній своїй поверхні. Шолом також був вкритий гравіюваннями листя. Лише лицева пластина була гладенькою. Замість звичних прорізів шолома була лише чорнота.
Швидкий, як мить, удар ельфійського меча пробив тіло мага. Коли меч протнув тіло, Тісіанна зрозуміла, що це муляж. Маг лише обернув голову до неї, як сова, майже на сто вісімдесят градусів.
— Я не дурний, пані. Мені добре відомо про вашу силу. Спочатку ми покінчимо з обраною, а далі вже займемося вами.
— Чому маг співпрацює з ельфами?
— Це вас не обходить, пані. Спитайте їх, якщо хочете. А тепер вибачте, я мушу відкланятися. Мені ще бар’єр треба закінчити. Ми ж не хочемо, щоб ви стали нам на заваді.
Тіло почало танути, як віск, а смердіти, як гнилі тельби, приготовлені на зіпсованому маслі. Маса дуже швидко втратила свою форму та розтеклася по землі, отруюючи своїм дотиком ґрунт.
Морок, що повільно окутував землю, розірвало раптове хворобливо-пурпурне сяйво, яке куполом накрило храм та всю прилеглу до нього територію.
Бій почався із навали маріонеток, поки ельфи стояли збоку. Щитоносці стояли з останніх сил, поки списники та алебардисти кололи та рубали з усієї сили. Тіла один за одним падали, але натовп планував зупинятися. Лише коли деякі храмовники почали падати, натиск зупинився.
Натовп повільно почав відходити та розходитися. Простору в один момент стало більше. І цей простір почали заповнювати собою ельфи. Вони повільно підходили, посміхаючись та навіть сміялися, ніби дивилися якусь комедію.
— Вони граються з нами, як кіт з мишею. Знають, що ми вже нікуди не дінемося, — констатував Дастан.
— Вони знали, що ми тут будемо. Знали, що у випадку чого ми направимося в храм, — сказав брат Томас.
— А чого ви так хотіли сюди дійти?
— На випадок надзвичайної небезпеки сер Ламберт та його лицарі мали взяти віверну та дракона та залити все вогнем. Мисливці мали всіх селян вивести звідси через міст, а обрану — вивести з котловини у храм. Камінь не горить.
— Але міст роздовбали, мисливці зайняті знищенням чудовиськ та нападників, схоже, що майже усі вони — ельфи, а тут на нас чекала пастка. І, гадаю, ми потрібні їм живі. Принаймні — деякі.
Один з ельфів, у якого плоть була вкрита магматичними тріщинами, з легкістю витягнув зі строю одного з храмовників. Ельф був вищим за храмовника, а його статура була худорлявою. Одним ударом кулака ельф зламав усі ребра, які зміг. Нещасний зігнувся, і наступним ударом у потилицю ельф закінчив його страждання.
Ельф був швидшим, сильнішим, умілішим, але його надто оповила гординя. Один з мисливців стрибнув на нього. Фігура, пронизана жовтими іскрами, перестрибнула стрій, приземлилася на ельфа та забила ножа йому в голову — через очне яблуко. Життя його покинуло швидше, ніж він міг хоча б щось усвідомити.
— Ріж нелюдів! — прокричав він.
В такі моменти очікується, що всі вирушать в атаку, верещачи на все горло. Але натомість він повернувся у стрій та став на місце щитоносця.
Аска увесь цей час думала. Так вона боролася зі страхом. Чим більше вона обдумувала можливості, як можна врятуватися, тим важче це вдавалося їй. Вона відчувала відчай, страх і розпач — не лише свій, але і тіней. Тіні дуже дивно себе поводили. До цього тиха і затишна порожнеча збурилася не гірше за натовпи. З кожною секундою її зв’язок із тінями зростав. А разом з цим її серце наповнювали усі ці почуття.
— Ти в порядку? — спитала тихо Кайлін.
— Так, — трохи невпевнено відповіла Аска. — Я думаю, що нам робити. Ельфи зараз трохи збентежені.
— Я думаю, вони чогось чекають. Але не думаю, що нам варто над цим думати. Скажи, ти можеш нас через тіні перенести у клас?
— Може. Але я не знаю, чи зможу.
— У мене було провидіння. Вперше за весь час. Коли засяє хворе світло, не вагайся і затягни нас у порожнечу. Я не знаю… Це означає… Мені сказали, що ти сама здогадуєшся.
Натовп живих маріонеток знову зібрався докупи та атакував. Ельфи теж напосідали, стараючись виломити щити та одного за одним прорідити захисників. Храмовники помирали, тіла падали, а ельфи, однаково недооцінюючи ні виснажених храмовників, ні мисливців, поступово усвідомлювали свою смертність. Лютих людських та нелюдських криків, наповнених люттю та болем, ставало все більше і більше. Аска старалася абстрагуватися від цього, а Кайлін тримала її за руки, щоб та не боялася. Дівчину потрохи наповнював спокій.
Кілька ельфів захотіли перестрибнути через стрій храмовників та списів. На відміну від мисливців, від них ішли жовті іскорки диких чарів. Вони просто були настільки сильні. Їхні стрибки були високі, швидкі та несподівані. Мисливці були зайняті іншими ельфами, яким вони патрали нутрощі, а списники з алебардами не встигли б.
Одним змахом двуручного меча Дастан своїми надлюдськими рефлексами та вмінням уразив ельфів. Одному з них він відрізав руку та розрізав живіт. Другому поранив стегно, а в третьому вістря меча застрягло в ребрах. Скориставшись моментом, вільні храмовники дістали кинджали та почали різати ельфів. Ті були надто ошелешені, щоб опиратися розправі.
— Зараз, — сказала Кайлін.
Над храмом загорілося пурпурне сяйво, яке накрило всю територію куполом. На нього було боляче і неприємно дивитися.
Аска завагалася, але потягнулася до тіней. Порожнеча всіх поглинула швидко, ніби сама прагнула всіх врятувати. Храмовники лякалися, мисливці просто дивувалися, а ельфи дивилися на це, як на диво природи. Більшість з них оповила дивна суміш розпачу та здивування, яка їх здивувала.
Аска разом з усіма плавала в порожнечі. Сонце вже майже зайшло, і тепер відображення стало схоже на не дуже чисту калюжу, але все ж таки було видно. І вона побачила, як до неї тягнеться рука. Та дивна ельфійка із страхітливою посмішкою та божевільним поглядом кинулася до поглинаючої чорноти. Вона змогла просунути свої довгі руки в порожнечу. Тіні почали роздирати її руку, оголюючи плоть, але її посмішка була незворушною, а погляд оголював нові грані божевілля. Коли вона перевалилася в порожнечу всім своїм тілом, їй вдалося схопити Аску за ногу. Тіні гризли плоть пожевільної ельфійки та тягнули дівчинку з усіх сил, але не могли ні завадити ельфійці, ні втримати свою улюбленицю.
Із зусиллям, але Аску дістали із порожнечі. Ельфійка стікала кров’ю, але вона не здавалася засмученою — скоріше навпаки, щасливою. Вона дивилася на чорноволосу дівчинку, яку тримала за ногу над землею, як на найбільший свій скарб.
Все нутро Аски горіло жахом. Вона хотіла кричати, але не могла.