Розділ 29. Загроза

Масивний віз неспішно волочився дорогою. Більше осадна машинерія, а не транспорт, він спочатку приваблював погляди людей своїми вигадливими гравюрами на бортах, а потім змушував усіх у страху відвертати очі, бо всіх лякав демігриф. Чудовисько, що своїми розмірами возвеличувалося над будь-яким конем із вершником. Страх, який він носив, мов лорд — плащ, змушував усіх розступатися, звільняючи шлях.

Дорога повнилася людьми. Вони були всюди. Хтось волочив свої пожитки на возах чи на втомлених спинах, інші ж уже розбили свої табори на узбіччях та в інших — доречних чи недоречних — місцях.

Їх сюди привели різні цілі. Хтось наслухався історій про щедру землю та малі податки. Інші — паломники, що прагнуть побачити обрану, знайти різні небесні одкровення. Втікачі від назріваючої війни в Драконячій імперії на півночі чи вже триваючої великої війни у Багаторіччі. Усі вони зараз намагаються прижитися, знайти спільну мову чи вибороти місце одне в одного.

Тісіанна їхала собі на возі, насолоджуючись цим хаотичним гаміром, що несподівано навалився на ці землі. Багатоголосиця акцентів, мов та діалектів навіяла їй спогади про старі часи, про минулі подорожі, які в неї були разом із чоловіком. Як вони їздили в далекі міста. У пустелях Азіру їй не особливо подобалося через пісок, що потрапляв під одяг, та різкі перепади температури. Надто холодні ночі та надто пекучі дні їй не подобались. А от місця з більш постійною погодою припадали їй до смаку. Далекі крижані пустки були для неї такими ж приємними, як береги теплих морів Геліо Імперіалу та південних королівств. Завжди траплялися чудові люди, з якими можна було знайти спільну мову, не зважаючи на культурні відмінності та мовні бар’єри.

Вперше за довгий час спогади про чоловіка в неї не викликали депресії. Можливо, це через те, що останнім часом усе йде добре. Донька більше не самотня та не відлюдькувата, у господарстві все гаразд. Або вся річ у тому, що вона просто трохи виговорилася. Розмова з Каєм, яка відбулася місяць тому, далася Тісіанні важко. Хлопець виявився непростим співрозмовником, який не давав їй можливості ухилитися від відповіді чи збрехати. Тісіанна чула від доньки, що він став аколітом інквізиції, але не очікувала, що в нього є талант випитувача. Вона не все йому розповіла, але достатньо, щоб він був задоволений.

Думаючи зараз про це, жінка не відчувала ні розпачу, ні страху, ні злості. Хлопець спокійно з нею поговорив, вислухав її та просто сказав, що, напевно, дуже важко жити з таким тягарем. Він навіть не засуджував її за приховування таємниць. Жінка не знала, чи радіти цьому, чи лякатися, бо Кай — її потенційний зять.
«Він обіцяв не розповідати Асці нічого. Але це вже неправильно. Він знає, а вона — ні. Я вже й так занадто довго мовчала про все. Куплю їй якусь книжку в місті та поговоримо увечері, після свята».

Чим ближче Тісіанна під’їжджала до міста, тим щільнішим ставав натовп. Імпровізовані табори мали дедалі більше маленьких палаток, між якими бігали діти. Почали траплятися й великі шатра дворян. А також повсюди ходили солдати, мисливці та різноманітні наймані мечі заїжджих вельмож. Ще більше погіршувало рух те, що більшість людей рухалися в протилежному від міста напрямку. Усі хотіли прийти на церемонію закладання першого каменю, яка мала пройти увечері.

Зазвичай до міста Тісіанна доїжджала за годину, але через натовп на дорозі та під містом шлях зайняв майже половину дня. Проте жінка була в хорошому настрої.
«Тут багато людей. Майже як у містах. Десь люди вже почали будувати перші хатини та рити колодязі. Тут усе на диво спокійно. Люди майже не б’ються, нормально спілкуються. Не застала ще жодного озброєного конфлікту. Бачила, як хворим мисливці давали ліки, а монахи та священники роздавали хліб, розбавлене вино та сир. Хоч сюди й прийшло багато людей, але, на диво, все спокійно. Не без зусиль, але зміни тут проходять мирно. Цікаво, чого це так? Може, через вплив обраної, бо навіть ліндмурфи цього року поводяться спокійно і майже нікого ще не зжерли. Хто зна».

За роздумами жінка й не помітила, як уже під’їхала під самі стіни міста. Світло-червона цегляна стіна, чотири метри заввишки. П’ять веж увінчували страхітливі барельєфи різноманітних чудовиськ цих земель. За міськими стінами проглядався вишуканий донжон намісника, шпилі храму, дахи місцевої гільдії ремісників та кілька багатих маєтків.

Тісіанна проїхала через ворота для торговців. Хоч сьогодні в неї й нічого не було, проте правила вона вирішила не ігнорувати. Вистоявши в черзі, жінка показала грамоту вартовому, і той її пропустив.

Місто було велике, за мірками Диких земель, із широкими, мощеними вулицями та доглянутими будинками. Тут так само було багато людей, які не мали куди себе діти й подекуди просто валялися на вулицях. Тут уже люди були не такі привітні, бо вози нерідко переїжджали пожитки тих, хто не зміг знайти місце, або ж їх просто обкрадали. У місті було не так спокійно, але Тісіанні було байдуже. Сьогодні в неї був хороший настрій, і негаразди всяких приблуд її не цікавили. Вона залишила свій віз разом із демігрифом в одному з постоялих дворів, де були необхідні стайні.

Першим ділом Тісіанна прийшла в ательє, де тиждень тому замовляла кілька нових накидок. Для себе вона обрала плащ-хламиду, схожий на ті, які носили давні ромейські аристократи. Насичений зелений колір матерії припав їй до смаку.

Для доньки ж вона замовила новий довгий плащ із капюшоном та рукавами. Старий випадково спалила Алдія своїм драконячим подихом, коли гостювала. Аска теж розділяла любов своєї матері до зелених барв, але цей день був особливий, тому жінка хотіла подарувати щось незвичайне. Вона обрала насичену синю матерію, яка коштувала понад дві сотні крон. Звичайно ж, вона попросила додати більше великих внутрішніх кишень, а також вишити фамільний герб їхньої сім’ї.
«Сьогодні в нас буде довга розмова».

Власниця ательє, пані Берелай, була жінкою вже не молодою, але ще не втратила гостроти зору.