Розділ 28. Володіння та володарі

Аска шкребла пером нову сторінку в гросбуху. Перо впевнено виводило нові цифри та літери. Час від часу дівчина кидала погляд на списки товарів, їхню кількість та ціну. Аска розуміла, що точність тут необхідна. Правильне заповнення документів зараз у майбутньому є запорукою відсутності проблем. Тому вона зосередилася й намагалася зайвий раз не піднімати очі.

Моментами погляд утомлювався від тексту й відривався на інший кінець кімнати. Лоранц сидів на дивані, спиною до Аски. У його руках шурхотіли кілька дивакуватих пергаментів блідо-жовтого кольору, згорнутих у сувій. Іноді на них було видно дрібне жовте потріскування.

Навпроти нього сиділи три високі постаті. Обличчя двох — чоловіка та жінки — вже були не юними, але ще далекими від старості. Лише погляд і молочно-біла сивина видавали їхній справжній, древній вік. Третя постать ховала лик за маскою мули-лисиці з двома парами вух із китицями, вогняно-рудим хутром і синіми очима. Усі ці деталі майстерно відтворювала розфарбована дерев’яна маска. Вона виглядала майже живою.

Трьома постатями, погляду яких Аска не хотіла ловити, були Високі старости Диких земель — верховна влада, з якою рахується кожен, хто тут живе. Лише з їхнього дозволу чужинці можуть перейти Яругу. Саме вони свого часу вирішили підтримати бастарда-вигнанця, голову якого нині вінчає корона.

— Я бачу, справи у вас ідуть добре.

— Так. Деревина та камінь активно замовляються. Звичайно ж, за справедливою ціною. Товари замовляються у ваших ремісників і швидко розкуповуються, хочу зауважити.

— Ми знаємо, — відповіла жінка. — Поки ви дотримуєтеся своїх угод, ми дотримуємося своїх.

— Тоді чим я завдячую такій честі?

— Розгорніть, — сказав сивий чоловік. — Це наша нова пропозиція. Вона не скасовує старі угоди.

Сказано це було таким лагідним і приємним голосом, що майже чулося слово «ультиматум». Лоранц звик торгуватися, обговорювати деталі та нюанси — це була його маленька радість у цій роботі. Але він прекрасно розумів, що з ними в ігри не грають. Вони тут не для перемовин.

Пергамент у його руках потріскував і лоскотав пальці, коли він розбив печатку та розгорнув його. Текст був сухий, лаконічний, ніби складений професійним юристом. Лише дивакуватий почерк і підпис унизу давали зрозуміти, що писали Високі старости. Дозвіл на перетин річки та можливість мандрувати вглиб Диких земель.

— Кожен такий сувій ми вручаємо особисто. Це трапляється нечасто. Зазвичай раз на кілька років, але за останній місяць це вже друга перепустка.

— Якщо я правильно розумію, перша — в намісника Лантара.

— Правильно, — сказала сивоволоса жінка. — Попередній намісник був чоловіком неприємним, наглим і подекуди жорстоким. Ми взагалі думали його прибрати. Але, на щастя, він… самоусунувся. А Лантар виявився іншим.

— Так. Він готовий до співпраці. Готовий слухати, але просто так нічого не зробить. Він заслуговує нашої поваги.

Коли зайшла мова про Лантара, Аска пригадала, що Високі старости місяць тому вирушили до Лайші. В неї виникли дві думки: або вони йшли туди вдруге за місяць, або ж пробули там увесь цей час і лише зараз повернулися. Вона була певна: якщо їй це спало на думку, то Лоранц уже обмірковує, як це використати.

— До речі про намісника. Ви довго в нього гостювали?

— Так, ми були його почесними гостями майже місяць. Обговорили різні речі, які нам потрібно зробити. Наприклад, з якими дворянами і як слід поводитися, або підготовку до церемонії першого каменю собору. А ще ці біженці. Дуже невдало в обох сусідніх імперіях сталися внутрішні кризи, і тепер усяка наволоч преться сюди.

— І що ж ви придумали? — зацікавлено спитав Лоранц.

— Із дворянами найпростіше, — раптом промовила жінка в масці. Її голос був медом, а слова — сталлю. — Лантар створює реєстр усіх титулованих осіб на цих землях, щоб ми чітко знали, хто є хто і як з ними вчиняти. — Вона повернула голову в бік Аски. — І це, зокрема, стосується вас, графине. Не забудьте сказати про це своїй матері.

У тоні не було ані погрози, ані наказу, але це звучало як воля, яка буде виконана так чи інакше.

— А як це проходитиме з іншими дворянами?

— Усім, хто тут живе і будує маєтки, ми розіслали листи, — сказав сивочолий чоловік. — Якщо вони не з’являться, прийде варта і вручить повістку особисто. А втретє ми влаштуємо… як він це назвав? Слово таке гарне, хоч і кострубате.

— Демонтаж, — сказала жінка без маски. — Повний демонтаж маєтків. Кожен камінь, включно з фундаментом, буде конфісковано на користь міста Лайші та громади Диких земель.

— Навіщо такі жорсткі заходи? Це ж просто облік.

— Бо так треба, — знову промовила жінка в масці, і в голосі з’явилися владність та зверхність. — Недавні інциденти з аристократами показали їхню наглість. Хтось хотів відібрати землю, як у тебе, — вона вказала на Аску, і на мить ногу дівчини пронизав фантомний біль. — Були й нелегальне полювання, рекет, зґвалтування. Ні нам, ні наміснику це не сподобалося. Тому й такі заходи.

— Але ж у них є привілеї…

— Саме так. Вони добре захищені законом. На обхід цих юридичних нюансів ми й витратили стільки часу. Але впоралися.

Жінка в масці підвелася. Її рухи були, мов літній вітерець: плавні, спокійні, майже безшумні. Аска помітила чоботи з металевими каблуками й очікувала оглушливого стуку по дерев’яній підлозі, але цього не сталося. Кроки були тихіші за котячі.

— Я вас залишу. А ви з паном Лоранцом обговоріть наші справи. День першого каменю храму — дурниця, але підготуватися доведеться.

На прощання вона глянула в дальній кут кімнати. Там одна з тіней мала підозрілу форму й була надто темною. Майже ніхто цього не помітив.

Щойно жінка вийшла, Аска відчула, ніби кімната раптом стала неймовірно великою і порожньою. Дихати стало легше, а думати — важче. Перо знову шкребло пергамент, і дівчина перестала прислухатися до розмови. Рана знову почала боліти.