Розділ 25. Каторжники, дракон, мутант

Каторжники, дракон, мутант

Аска встигла трохи відновити сили, поки хлопець говорив. Мила бесіда, яка й має бути між двома людьми, що прагнуть стати ближчими одне до одного. А колись вона думала, що завжди буде сама і почне шукати когось хіба після мандрів. Але все змінилося.

Скільки вона себе пам’ятає — усе має свій цикл. Очікувану закономірність, у яку лише іноді вносяться незначні зміни на кшталт крамарів, що купували барвистий бурштин. А зараз зміни на кожному кроці. Чужинців усе більше, а їхні поселення наближаються до Алішена. Конрад сказав, що скоро збудують місто і собор на честь Обраної, бо такий уже звичай і такі слова Писання: «Де обранець нашого Творця родився, там град і храм на честь нього повинен постати. Там правити він має і творити всі діяння, що йому призначені». Для неї була незрозуміла логіка цього. Ну постане в долині, де регулярно бісяться ліндмурфи, місто — і що далі? Будуть увесь час воювати з ними. А це вже не кажучи про вогняних бобрів, що люблять красти метал, з якого вони роблять свої примітивні знаряддя. Місто їх точно привабить.

Спроба встати закінчилася падінням ниць. Кай її швиденько припер до стіни. Тому Аска вирішила ще трохи почекати. Вони ще трохи поговорили про різні речі. Дівчина розповіла про те, як Лоуренц мало не втратив руку, про рутину в конторі. Кай відмітив, що новоприбулі поселенці часто помирають через необережність і банальне незнання місцевої природи. Лоуренц — лише приклад необережності.

— Можливо варто видати щось на кшталт брошурки.
— А вони її читатимуть?
— Якщо Обрана скаже, то це стане їхнім молитовником.

Сонце котилося небом, і незабаром тінь від дому змінила свій напрям. Кай взяв її на руки, ніби вона дама. Він сказав, що так зручніше, але це дівчину не заспокоювало. «Я ще не готова до такого», — подумала вона, але діватися було нікуди. Вони трохи пройшлися у пошуках найгустішої та найбільшої тіні. Зійшлися на тому, що хлопець поставить її під дерево, на яке будинок відкидав довгу, густу тінь. Так вона зможе не тільки швидше відновитися, але й притулитися до чогось, а не лежати на землі. Кай захотів постелити щось, але дівчина заперечила. «Награвся у лицаря — і досить», — подумала вона.

Попри те, що Аска була в тіні, ще й дуже великій, сили не поспішали відновлюватися. Тіло боліло від утоми. Зараз вона могла тільки трохи рухати пальцями рук. Тому вирішила сконцентруватися на чомусь іншому. Тінебачення. Останнім часом дівчина нечасто приділяла увагу цьому вмінню, хоча й навчилася покидати тіло, що дозволяло їй оглянути все навколо. Так вона, наприклад, знала, коли варто приходити на роботу. Проте були недоліки: під час такого її душа покидає тіло, тому вона завжди робила це при матері. Але сьогодні за нею дивився Кай. Їй здалося навіть дивним, що вона так легко прийняла його опіку. «Він сам запропонував тобі довгий ритуал, і щось у тобі змусило сказати “так”. Прийми це».

Робити було нічого. Використання сил плоду Тіні в самій тіні могло прискорити відновлення тіла. Мати розповідала, що застосування деяких умінь плоду може напружувати розум, але відновлювати тіло, і навпаки.

Закривши очі, спочатку вона побачила темряву. Потім темрява стала яснішою — ніби можна бачити в пітьмі без будь-якого світла. У цій «видимій» темряві Аска рухалася, не відчуваючи, що рухається, але відчувала опір простору. Внизу — безмежна темрява, яка кликала. Зверху — те, що за відсутності кращих епітетів дівчина назвала погано зробленою мозаїкою. Якісь частини для неї були цілковито темні, якісь — у тумані, і лише деякі були ясними.

Підійматися вгору та вниз легко. Угорі над нею — сама якірна тінь, її тінь. Гігантська частина мозаїки поряд із її тінню — це тінь від будинку. Повністю залиті світлом ділянки, як-от двір, — це чорнота, якої краще не торкатися. Чим далі дівчина віддаляється від своєї мозаїки, тим важче рухатися. У цьому й полягала суть розвитку навички: чим більше вона практикується, тим далі може віддалятися від своєї тіні. Удень, коли зв’язок із тінями слабший, її максимум — дивитися крізь тіні. До материних фокусів із крокуванням тінями у день навіть думати не хотілося.

Наблизившись до групи розрізнених мозаїк, що позначали тіні від контори та людей, які там зараз ходили, Аска відчула, як опір простору стає надто сильним. Вона рушила далі.

Деякі шматки «мозаїки» рухалися, змінювали своє положення та іноді навіть перетиналися, накладаючись один на одного. Це були люди, які бігали туди-сюди або виходили на вулицю. За мозаїкою тіні можна було зрозуміти, скільки світла біля неї і яка це людина. Наприклад, яскравий шмат мозаїки, що повільно обходив по колу контору й склади, — Золочений. Його дивні роги на шоломі давали такий ефект. Ще одну дивну мозаїку вона помітила біля контори. Такої вона ніколи не бачила. У звичайних людей це були тьмяні шматки, які лише при наближенні проявлялися; ті, хто мав природні чари в собі або речі з ними, — яскраво горіли. Але ця переливалася, та й форму мала не людську, а більше схожу на собаку чи вовка, тільки більшу. «Треба буде дізнатися, чия це тінь». Якби вона більше практикувалася, то могла б уже зараз визначити власника. Що далі Аска від своєї тіні, то мутнішими стають шматки цієї умовної мозаїки.

Уночі цей простір схожий на відображення у дзеркальній гладі води: тоді все видиме, а рухатися можна майже вільно. День же повністю в’язав її та обмежував сили. Проте мати казала, що день щось забирає, а щось дає.

Перебування у тіньовому просторі не втомлювало, але тінями краще довго не мандрувати. Поклик темряви знизу почав її вабити. Мати багато разів казала, що лише після того, як побачить її моральну та фізичну готовність, дівчина зможе спускатися вниз. Аска не завжди слухалася матері, але тут вирішила не проявляти свій гонор.

Пробудження після мандр тіньовим простором було дивним. Важко було повернути собі відчуття часу, орієнтації та тверді. З часом — найважче. Навіть коли дівчина дивилася крізь тіні та могла розібрати, що там, її розум тоді чомусь не дуже хотів усвідомлювати час — ніби голова відмовлялася це осмислювати. Ще однією дивиною стала відсутність утоми. Вона змогла встати без зайвих зусиль. Сонце лише трохи похилилося, та день ніби той самий.