Розділ 24. Подолати межу

Минув час, перш ніж Аска зцілилася від поранення. Вона весь цей час сиділа у своїй кімнаті, обдумуючи все, що сталося. Тіло швидко відновилося, але розум блукав у глибинах свідомості в пошуках відповідей на питання, які її не відпускали. Іноді вона ходила до контори, щоб провідати Лоуренца та його дружину, Хорарі. Але здебільшого сиділа вдома — читала й думала про пережите.

Так би вона й потонула у своїх роздумах, якби одного разу мати не вирішила поговорити з нею про батька.

Аска сиділа на ганку разом із ненькою. Вони насолоджувалися лагідним сонцем та приємним вітерцем Розквіту. Нога ще трохи поболювала, але вона не зважала.

— Ви багато подорожували? — запитала Аска.

— Так, багато. Подорожували, пізнавали, пробували. Наприклад, місцеві фрукти — схожі на банани й ананаси. Твій тато спочатку не хотів нічого куштувати з місцевого, але згодом звик. А поки він їв фрукти, я збирала насіння. Пізніше, завдяки дрібці диких чарів, я створила сорти яблук, які мали властивості плодів із далеких країв. Не всі, але деякі вдалися.

— А чому ви подорожували? Ви ж робили це не просто так.

— Твій тато досліджував магію тих земель. В азірських пустелях чаклуни можуть вільно застосовувати чари. Бо що ти зробиш мертвій пустелі, де дощ не падав шістсот років?

— Він був чаклуном?

— Мав феноменальний чаклунський талант. Міг силою скинути метеорит, який знищив би будь-яке місто. Але його ставлення до чаклунства було як у вченого. Він зрікся свого роду й працював на Мандрівну Академію. Йому подобалося писати наукові роботи, вести дискусії з іншими магами й ученими. Потужний чаклун, який просто ігнорував власну могутність.

— А я маю чаклунський дар?

— Ні. Якби мала, ти не змогла б жити біля нашого саду. Тут забагато природних чарів — вони б убили тебе ще в дитинстві. Ні, я навіть сумніваюся, що твої діти матимуть цей дар.

— Чому?

— Скажу в той день, коли повішу наш сімейний портрет і зможу розповісти все. А поки задовольняйся тим, що вже знаєш. Колись дізнаєшся більше.

Розмова була несподіваною. Мати рідко ділилася чимось про батька, а цього разу сама почала згадувати. За одну годину Аска дізналася про нього більше, ніж за всі роки до того. Приємна несподіванка.

Та були умови: Тісіанна не розкриватиме імені та походження чоловіка, а також не розповість, як вони познайомилися. Хоча сам факт, що батько був магом, наштовхнув Аску на роздуми. Може, мати була служницею, з якою він утік, аби не брати участі у якійсь селекційній грі чаклунського світу. А може, він був ренегатом або порушив неписаний закон спільноти магів. Якщо так, його ім’я може бути небезпечним.

Здогадів було безліч, але вона не стала на цьому зациклюватися — від них тільки голова болітиме.

— Ми довго подорожували, багато чого бачили, — продовжила мати. — Шкода, що не вдалося знайти корабель, аби вирушити ще південніше. Там, кажуть, гарно… і небезпечно. Може, колись ми поїдемо туди разом. Твій тато був би не проти.

Єдине, що Аска знала про південні землі, — це те, що їхні мешканці мають темну шкіру, як Айрон.
«Цікаво, як вони живуть? Я навіть чуток не чула. І моря ніколи не бачила… тільки солоні озера в Диких землях. Яке воно насправді?»

Несподівано для себе вона відчула, що море заполонило її думки: хвилі, кораблі, портові міста. Ці образи переконували її, що подорожі гільдії — не така вже й погана ідея. Треба тільки краще працювати в конторі.

Лоуренц часто давав поради та розповідав про нові тенденції. Наприклад, про вдосконалене карбування монет, завдяки якому вони виходять ідеально круглими та з чіткими гравюрами. Такі важко підробити — треба неабияка майстерність. Це відрізнялося від того, чому колись навчав Зуфір.

Робота в конторі Золотого Шляху перестала бути цікавою. Часом трохи важкою, але здебільшого нудною. Вона вже добре знала всі премудрості бухгалтерії, податків і головне — як усе робити так, щоб це відповідало букві закону. Для цього в конторі були довідники хайгарських постанов.

Іноді Аска розмовляла з дружиною Лоуренца, Хорарі. Не часто, але глибоко. Їхні філософські бесіди завжди закінчувалися тим, що в неї йшла обертом голова.
В останній Хорарі спитала:
— Що ти відчувала, коли вбивала нападника?

Аска боялася відповісти. Могла — легко, але боялася наступного запитання: «Чому ти це відчуваєш?»
А на нього вона не мала відповіді. Тож просто сказала, що треба допомогти матері, й пішла. Втекла.

Раптом сонце закрив рухомий силует. На кілька секунд. Аска підняла голову. Високо в небі летіло щось велике, розтинаючи рідкі хмаринки, аж поки не зникло за обрієм.
Тісіанна теж це помітила — і занепокоїлася. Вона знала, що це.

«Ламберт нечасто залітає в гості», — подумала жінка. Капітан вершників на чудовиськах рідко прилітав сюди на своєму драконі. А тепер летів у бік Лайші.

Вона підвелася, підійшла до великої тіні, яку відкидав будинок, і сіла посередині.
Аска знала, що мати робитиме: тінебачення. Якщо сісти в достатньо густу тінь, можна бачити крізь інші тіні те, що відбувається довкола.
Щоб спостерігати за садом, матері вистачало власної тіні. Але коли хотіла дізнатися, що відбувається у селі, користувалася тінню будинку.

Аска вже сама встигла зрозуміти, наскільки важливі тіні у всіх тіньових уміннях. Наприклад, тінебачення краще працює в сонячний день, бо густі тіні створюють сильніший зв’язок із царством тіней. Її дивувало, скільки тонкощів є у тіньових чарах.

Тісіанна сиділа непорушно, але Аска відчувала, як тіні тремтять і коряться волі матері. Минуло менше хвилини, перш ніж жінка сказала:

— Я ненадовго піду. Не відходь далеко від дому. І повір, я знатиму, якщо підеш.

Після цих слів Тісіанна повільно провалилася у тінь і зникла.

Аска завжди захоплювалася її вміннями. Їй самій ще жодного разу не вдалося вдень переміститися через тіні. Вночі в неї було більше сил і контролю, але вдень — майже нічого. Тож вона вирішила потренуватися.