Аска шкребла пером по пергаменту. Необхідно було заповнити бухгалтерський звіт за останній місяць. І робила вона це під диктування Лоуренца, бо сам він цього не міг зробити. При всій своїй начитаності та досвіді, він мав дурість торкатися тих речей, які зберігають свою смертоносність, навіть коли відрубані. Погляд Аски скочив на голову ліндмурфа, яка лежала у великому казані з водою.
Луската голова ящура кольору літньої зелені. Можливо, через це хайгарці називають їх степовими драконами. Правда, їхні тіла схожі на тіла болотних рептилій, а самі ліндмурфи не набагато більші за ведмедя. Проте вони мали кислотну кров та отруйний покрив луски, яка, потрапляючи на голу шкіру, починає вбивати її. Врятуватися від цієї отрути можна, якщо рану стерти до крові, а потім у неї втерти трунок із бур’янів, що ростуть повсюди.
Лоуренц мав необачність торкнутися голови ліндмурфа, яку принесли охоронці недавно прибулого каравану. Аска змогла швидко нарвати потрібних рослин для мазі, а дружина Лоуренца, Хорарі, втирала її йому в руки грубою щіткою. Мазь пекла, як вогонь, але робити було нічого.
Просто у цей момент Аска намагалася не звертати уваги на ойкання та ниття свого начальника. Комусь це могло бути дивним, бо хвилину тому він міг загинути. Але дівчина вже звикла до гіршого. Як і усі жителі Диких земель.
— А тут не забудь поставити кому.
— Добре, шеф. А тут мені поставити дев’ять чи вісім? Я забула, скільки в нас ящиків зі склом.
— Приїхало дев’ять. Краще зараз писати так, як є. Зараз чиновники намісника обходять села для перевірки. Не хочу зараз мати підозрілі записи.
— Зрозуміло. Буду знати. Не здивуюсь, якщо не всі з них повернуться до намісника.
— Чому ви так думаєте? Я деяких з них бачила, і вони ніби розумні, та й навчилися вже всьому, що треба для того, щоб не вмерти.
— Вам треба тут брошури випускати з інструкціями, може, так менше людей буде вмирати.
Хоч це й був жарт, але його слова змусили замислитися Аску. Фауна Диких земель завжди дивувала жителів Хайгари. І відлякувала. Зараз же все змінилося. Фігура обраної почала притягувати сюди все більше й більше людей, які почали цікавитися цим місцем. І як наслідок, це призвело до великої кількості смертей прочан.
Раніше єдиними гостями тут були рідкісні мандрівники на кшталт Айрона чи купці з крамарями. Це обережні люди, які готові до всіх небезпек цих земель. Проте навіть озброєні каравани не завжди доходили. Останнім часом найбільше часу Аска тратила на те, щоб правильно оформлювати смерті людей гільдії, заповнювати векселі для компенсації за каліцтва. Для цього вже була заведена окрема бухгалтерська книга.
Тепер сюди сунуть усі, кому не лінь. Натовпи паломників, всяке духовенство, дворянство, міщанство і так далі. Мало того, у не в якнайкращий час — Розквіт. Дикі тварини та істоти, змінені природними чарами, і чудовиська на кшталт ліндмурфів стають активнішими та починають неймовірно швидко плодитися. І це вони ще не знають про королів лісів.
З того, що вона чула, король відрядив військо, а мисливці стягнули сюди усі свої сили з усіх куточків королівства та Диких земель. Також ентузіазм проявили лицарські ордени, для яких це можливість показати себе. Тому Аска чекає на купу дохлих лицарів і групи мародерів, що збуватимуть їхні лати усім, кому не лінь.
Нарешті безжальне шкрябання по пергаменту закінчилося. А Лоуренц мусив чекати, коли Хорарі змінить перев’язку на руках. «Якби вони трохи зволікали, Золочений мусив би її відрізати».
Рудоволоса струнка красуня швиденько ходила туди-сюди, беручи бинти, мазь та інше. Її рубіново-карі очі уважно розглядали руки Лоуренца. В погляді Хорарі був докір та співчуття.
— Дурень ти, Лоуренце. Хочеш залишити нашого сина сиротою?
— Ні.
— От і добре. Повезло тобі, що Аска поряд.
— Я завжди рада допомогти і врятувати свого вчителя-телепня.
— Дивися за ним уважно.
Золочений, який увесь час був у кімнаті, відійшов до вікна та почав дивитися, що там. Потім зробив короткий обхід першого поверху та повернувся до залу, де працювала Аска. Щоб тримати її в полі зору. Раніше він увесь день робив обходи складів, щось робив, колов дрова і так далі. Зараз же в Аски склалося відчуття, ніби Золочений дивиться тільки за нею. Решта охорони контори теж поводилися дивно. Якщо дівчина виходила на вулицю, то рогатий охоронець ішов слідом за нею, а хтось із решти охорони заходив у контору.
І дивно поводяться не тільки на роботі. Матір завжди слідкує за нею. Коли вона вдома. Навіть якщо не особисто, то через тіні. Це Аска прекрасно відчувала. Навіть вільно погуляти не вийде, побути на самоті десь біля річки, бо чомусь завжди з’являється Кай. Завжди. Хіба у віходку може побути на самоті, бо тоді погляду матері з тіні не відчуває, та коли йде із контори додому. Короткий перепочинок для внутрішнього самітника.
Усе це почалося після Сходження небесної благодаті. Після тієї розмови з батьком Кая, інквізитором та архімагом Нерадом. Спочатку Аска не помічала цього, але її злісна звичка усе обдумувати та помічати допомогла виявити це непомітне стеження.
Що би там не було сказано, але це змінило матір та змусило за нею встановити стеження. Аска навіть пригадала один із тих жахливих романів, які вона себе змусила читати в надії полюбити художню літературу. Там теж за головною героїнею починає стежити рідня та друзі, бо чекали на те, що з нею щось трапиться, але не знали що саме і коли. Проте вони боялися їй сказати про небезпеку, бо вона мала слабке серце. У свою чергу це призвело до того, що її накрила параноя, і серце дало про себе знати. Її прикувало до ліжка й необхідно було постійно доглядати. І одного разу лікар, який її доглядав, разом із помічником викрав дівчину. От так турбота про неї її погубила.
Пригадавши це, Аска дійшла висновку, що їй не кажуть про небезпеку через певні причини. І якими вони не були б, але на них зважає навіть матір. Їй не хотілося визнавати своєї безпорадності в цій ситуації. Не подобалося їй це відчуття. Проте більше нічого не залишалося, як налягти на тренування мечем та розвиток своїх сил. Підготовка до небезпеки — краще, ніж паніка.
З цього вона зробила два висновки. Варто зважати на параною оточуючих, бо вона небезпідставна. Ну й, може, варто переглянути свої погляди на художню літературу.