Розділ 19. Продавець віри

Асці одразу пощастило. Вона змогла якомусь паломнику втулити яблуко за сім мідяків. Дівчина наплела якусь дурню про те, що традиційно в цих землях треба їсти яблука перед тим, як зробити щось важливе. Це був прекрасний старт, який побудив Аску купити сім яблук по мідяку і ще пару разів провернути цей фокус.

Яблук було сім. По мідяку за кожне. Аска змогла продати п’ять яблук і виручила з них тридцять три мідяки. Інші два яблука, як би вона не старалася, продати не змогла.

Була одна проблема. Шарлатани. Різного роду шахраї самоорганізувалися та продавали паломникам різні цяцьки, в яких не було жодного сенсу. Серед них були як місцеві, так і приїжджі. Декого Аска навіть впізнала. І ці дехто, якраз майже доброзичливо, пояснили, що Асці краще не лізти до паломників. Наприкінці розмови дійшло навіть до завуальованих погроз, які дівчина не сприйняла, але вдавала, що сприйняла.

Вона сприйняла це, скоріше, як знак того, що варто припинити цим займатися. Дівчина в голові підрахувала, скільки б вона носилася з тими яблуками, і зрозуміла, що їй би не стало й тижня, щоб заробити на золоту мару. Треба було робити щось інше.

Аска вирішила піти до корчми Бергарда. На свята йому часто треба було щось допомогти чи докупити, бо часто хтось міг стіл розломити, тарілку вкрасти — багато чого ще. Як виявилося, вона була більш ніж правою у своєму припущенні.

По корчмі пройшов ураган. Декілька столиків у залі були розломлені, а посуд або вкрали, або його шматки валялися деінде, разом з іншим сміттям. Аска дізналася, що все сталося через те, що частина робітників «трохи» хильнули, після чого почали сваритися з гостями. Слово за словом — і сталася бійка. Тепер усі вони валялися деінде. Ті, що були більш відповідальні та не билися, зараз з усіх сил старалися навести порядок.

Переговоривши трохи з шинкарем, той із радістю прийняв допомогу і сказав, що було б непогано придбати посуд для нього: підноси, кухлики, тарілочки. Ну, в принципі, Аска цього й очікувала.

Коли Аска збувала яблука довірливим паломникам, то бачила, де продавали дешевий посуд. Один крамар якраз був готовий продати тарілки за вигідними цінами. За свої тридцять із гаком мідяків дівчина купила декілька таць і тарілок та продала це корчмарю з нескромною націнкою. Так, як діватися було нікуди, він і не помітив, наскільки Аска загнула ціну. Так вона отримала першу срібну крону.

Дівчина повторила цю маніпуляцію ще кілька разів та змогла підняти свої статки до п’яти срібних і сорока мідяків. Шкода тільки, що крамарі та продавці щось запідозрили, тому через деякий час самі підійшли до корчмаря та продали все необхідне без допомоги посередника у вигляді Аски. Та дівчині було байдуже. Вона отримала свою вигоду.

Також вона усвідомила, що далі буде важче. До цього їй щастило. Неймовірно щастило. І її щастям також користувалися інші. Деякі продавці почали уважно спостерігати за нею — ніби вона якесь знамення майбутнього прибутку.

Дівчина так робила ще декілька разів. Десь треба було муку перепродати пекарю, комусь треба було щось знайти. Проте вже не було таких надприбутків.

До третьої години дня Аска змогла нашкрябати п’ятнадцять срібних крон і ще п’ятдесят мідяків. Це були найважчі гроші в її житті. До цього дівчина не усвідомлювала, наскільки багато може важити одна золота крона. Тепер на ту покупку книг за шість золотих марр Аска дивилася як на нераціональне тринькання грошей.

Уся ця біганина туди-сюди та тягання всього до всіх сильно втомили дівчину. Тому вона вирішила трохи відпочити.

Ніби відчувши це, несподівано з’явився Золочений. Він приніс їй той неймовірний солодкий напій, який мисливці продавали всім охочим. Це був солодкий хмільний напій малинового кольору, трохи пінистий. Лише заради нього Аска, по суті, й чекала свята урожаю кожного року. На інші свята мисливці його не продавали і не варили.

До смачного ягідного алкоголю Золочений приніс і трохи м’яса з хлібом. Не обділив він і себе, взявши і собі трохи питва та їдла. Проте, щойно він віддав солодке питво та гаряче м’ясо з хлібом, одразу пішов. Дівчина припустила, що він зараз буде їсти деінде, так, щоб ніхто не бачив його обличчя. Як-не-як, шолом заважає і їсти, і пити.

Легкий хміль у голові та гаряче м’ясо наповнили її силами. Дівчина зауважила, що кухлик питва був більший за той, що вона пила минулого року, бо мати не дозволяла брати більше. Але матері нема — а це означає, що можна трішки себе побавити.

За пару хвилин вернувся Золочений, який тримав порожню тарілку та кухлик. Він терпляче чекав, поки Аска з’їсть свою порцію. Тому дівчина поспішала. Хоча не стільки через чекання свого наглядача, скільки через те, що зволікання може завадити їй.

Доївши й допивши, Аска подякувала Золоченому за частування. Він лише звично кивнув до неї, узяв посуд і пішов його повертати. «Що ж, свою срібну крону потрачу на вечірнє частування».

Золоченим Аска називала його про себе. Насправді вона не знала його імені, бо Касим не хотів його казати. Прозвала його так дівчина через його манеру одягатися. Або туніка поверх могла мати золоту вишивку, або його обладунки — позолоту. Навіть зараз візерунки на його шоломі та елементи гравюри на латах містили позолоту. Тому Аска й вигадала йому таке прізвисько. Воно звучало красиво та по-своєму поетично. Як у лицаря з балад.

Дівчина не знала, хто ховається під цим обладунком, але він точно хороша людина. Він завжди намагався відповісти на її питання у своїй звичній мовчазній манері. Та й його частування показувало, що він до неї теж ставиться добре. Можливо, кращого наглядача за її випробуванням вона не могла собі бажати.

Друга половина дня була не такою продуктивною, як перша. До п’ятої години дівчина збільшила свій статок лише до двадцяти однієї срібної крони.

Людей і крамарів ставало більше. Зростало й різноманіття людей, яких вона бачила на площі. Це мало би посприяти дівчині, але ні. Людей ставало забагато. Надто багато людей постійно щось робили, щось продавали чи просто йшли. Тому іноді дівчина залишалася у програші або виходила в нуль.