Розділ 18. Випробування міддю та золотом

Приготування до свята урожаю почалися ще перед світанком. Люди з інших сіл, крамарі та мандрівні артисти поступово прибували до Алішеру. Разом із ними почали з’являтися і мешканці з Лайші та далеких сіл західного Дикого краю. Через це в селищі вже з самого ранку купа людей ходила туди-сюди та щось обговорювала.
Після ситного сніданку Аска вирушила до села. Сьогодні на неї чекало випробування до торговців Золотого Шляху. Дівчина не забула повідомити про це неньці, інакше та б її не відпустила.
 Матір вирушила до бази вершників на чудовиськах, тому чекати її можна було тільки на заході сонця.
У дівчини були підозри, що на ногах вона буде щонайменше цілий день, а може й до глибокої ночі. Тому про сукню годі було й думати. Вона одягла теплі штани, зручне взуття та бавовняну сорочку. Поверх усього накинула дорожній плащ із вигадливою вишивкою, а за спину закинула невеличку наплічну сумку з харчами і — трохи грошей. А гроші ніколи не завадять.
Проходячи селом, Аска помітила зміни, що сталися порівняно з попереднім святом урожаю.
Шатри. Їх стало набагато більше. І це були не тільки торгові намети, у яких крамарі тримали товар на продаж. То були також великі різнобарвні палатки, в яких жили приїжджі. Хоч Бергард і передбачив такий розвиток подій, добудував поверх у своїй корчмі та ще кілька прибудов, але попиту це не задовольнило. Відкрився новий постоялий двір, де зупинялися паломники, купці та знатні особи — ті, що вже почали щось тут будувати. Нові корчми відкривалися і в інших селах за річкою, далеко в горах. Та навіть цього було замало. Тому шатри давно стали звичною частиною ландшафту.
Ще однією зміною були будови. Закладали фундаменти для майбутніх споруд не тільки в Алішері, а й у сусідніх селах. Усе через ресурси. В горах почали знаходити не тільки яшму й онікс — усе частіше з’являлися сліди рідкісних металів, цінних копалин та каміння, придатного для створення брил чи замішування будівельної суміші. Через це старости сіл укладали купу договорів, щоб почати розробку й найняти людей, які це все організують. А щоб добути, перенести, збудувати й вивезти — потрібні люди. Багато людей.
Зараз по всьому Дикому краю йшла активна заготівля будівельних матеріалів. А саме будівництво почнеться тільки навесні, бо зими тут — люті. Тож із першими променями, що розтоплять сніг, сюди рине натовп трудових переселенців із переповнених частин королівства.
Весна — це також пора релігійних свят Церкви Творителя. Тож можна чекати і на потік паломників, що захочуть побачити Обрану та землі, в яких вона народилася. Аска добре усвідомлювала, що буде наступного року. Скоро тут усе закипить.
Цього разу шатро Касима було трохи важче знайти, бо він вирішив розкласти його не біля корчми чи площі, а ближче до краю села. Місце біля корчми вже було зайняте, а краму в нього було багато, тому він вирішив розбити намети далі, де й знайшла його Аска.
Золочений зустрів її та провів до найбільшого шатра, якого Аска раніше не бачила. Він ствердно кивнув, коли вона спитала, чи вони йдуть до місця випробування.
Дівчина помітила його новий обладунок. Якщо раніше Золочений носив кольчугу з уплетеними пластинами та яскравий одяг поверх неї, то тепер на ньому була сталева обновка — повний латний обладунок. Він не лише захищав усе тіло, а й виглядав вражаюче. Сабатони були стилізовані під лев’ячі лапи, на кірасі — зображення лицаря, що б’ється з демоном, а на голові — шолом арме. Аска не впізнала б Золоченого, якби не різьблені роги з дикими чарами, що стирчали з його шолома. Дивлячись на нього, дівчині й самій захотілося такий обладунок.
Коли дівчина заходила всередину, Золочений тихо мовив:
 — Щасти.
Аска навіть не одразу усвідомила, що почула — вітер це був, чи його голос. Уперше вона чула, як він щось говорить.
Зайшовши в шатро, Аска одразу відчула, що це місце відрізняється від попереднього шатра Касима. Запах спецій майже не відчувався, натомість — ладан і дивні пахощі, які приємно лоскотали носа. У шатрі було багато меблів, на яких сиділи різні люди. За тюрбанами та вишуканим одягом вона здогадалася, що це — купці. Їх було чимало. Але серед них були й інші — високі старости в білих порцелянових масках з розписом і їхні помічники.
Уся підлога була встелена яскравими килимами, а посередині горіло вогнище. На ньому смажилося м’ясо і кип’ятилася вода для чаю. Дим ішов угору через спеціальні отвори в покривалі шатра, тож тут не було душно.
Деякі присутні почали звертати на неї увагу. Почалася мовчазна оцінка. Погляди були холодні й уважні. Знаючи це, Аска зібрала всі внутрішні сили, зосередилася й тримала обличчя. Не можна було показати жодної слабкості.
Минуло кілька хвилин, перш ніж очі звикли до напівтемряви, бо світла від вогнища й денного проміння було мало. Тепер вона краще розрізняла постаті. Дехто був одягнений, як прості крамарі, хтось — у вишукані кафтан або дублет. Деякі були смаглявими азірцями у своїх традиційних шатах. Один чоловік, на подобу Айрона, був чорношкірим — але старим, зморшкуватим і невисоким. Дівчина не відразу його помітила, та його погляд був прикутий лише до неї.
У кінці шатра, на різьбленому троні, сидів азірець із великим і пишним тюрбаном. Він був нерухомий, як статуя. Раптом заговорив:
— Підійди, дитино, — хрипко промовив він. Його голос бив по кістках.
Дівчина повільно підійшла. Перед старим стояло ще одне крісло — скромніше, менше, але все ж крісло. Аска впевнено сіла. Лише тепер помітила, що поруч із старим сидів іще один азірець — пошрамований, трохи молодший. Касим.
Його обличчя було спокійним, а погляд — упевненим. Було видно: він вірить у неї.
— Вітаю тебе, дитино, — сказав чоловік на вишуканому кріслі. — Сьогодні ми зібралися, щоб оцінити тебе. Дати тобі випробування.
Старий махнув рукою, і слуги почали розливати чай. Аска була така зосереджена на самоконтролі й постаті старого, що навіть не помітила, як вода закипіла, а кришка чайника застрибала.
 Слуги, які до цього майже зливалися з тінню, почали заварювати чай і розносити чашки. Це були прості, грубі, але порцелянові чашки коричневого кольору. Коли кожен отримав свою порцію, шатро трохи ожило — гнітюча тиша поволі відступала.
Два азірці зробили ковток і жестом запросили Аску приєднатися.
 Чашка приємно зігрівала руки, а запах чаю розслабляв. Азірські чаї заварювали не тільки з листя, а й із додаванням деяких заборонених трав.
Відпивши трохи, Аска відчула легкий дурман у голові. Щось подібне вона відчувала після вина — тільки м’якше, але підступніше.
— Вітаю тебе, дитино. Ми раді, що ти сьогодні прийшла до нашого частування. Я — старійшина Тенелай. А тепер прошу назватися тобі.
— Мене звати Аска Тальвін. Приємно з вами познайомитися, старійшино.
— Навзаєм.
Тенелай на хвильку нахилився до Касима. Вони перемовлялися азірською — підслухати не було сенсу. Та по тону голосів було зрозуміло, що настрій у них добрий.
— Ти надто напружена, — раптом промовив старий. — Ми чекали, що ти прийдеш пізніше.
— Я звикла вставати рано. Завжди допомагаю матері вдома.
— Розумію. Коли я був у твоєму віці, ми з батьком щоранку виводили нашу отару на пасовища, — старий зробив ковток чаю. — Не переймайся рештою. У нас була довга дорога, а день буде тяжким. Можливо, навіть не один.
— Припускаю, ви вже чули про те, які багатства почали знаходити в нашому краї?
— Так, дитино. Тому не дивуйся, що нас тут так багато. Спочатку планувалося, що приїду лише я. Але через усі ті знахідки нових жил металів, чутки про Обрану та будівництва — ми мусили приїхати. Переконатися, укласти угоди.
— І як результати?
— Відкриємо тут свою контору зі складами. Уже ясно: незабаром тут буде гаряче. Поки гаряче не настало, ми готуємося.
— Ви теж почнете будівництво навесні? Як інші — дворяни, мануфактури?
— Ні. Тут достатньо робочих рук, і вони вміють робити як слід. Ми б почали раніше, та жителі Хайгари вважають місцевих язичниками-дикунами. Помилка. Відчуваю, через це ще будуть проблеми.
— Прикро.
— Так. Але поки наші конкуренти тільки починатимуть будівництво, ми вже вестимемо справи. Ніколи не дивися на людей згори лише тому, що вони не такі, як ти.
— Те саме каже моя мама.
— Добре каже.
Слуги тим часом почали різати м’ясо й розносити його всім. Пригостили й Аску. Вона й не думала, що буде їсти — та запах і вигляд були надто звабливими.
Коли в шатрі панував затишок, а розмови стали спокійнішими, Тенелай знову заговорив. Через гомін Аска сумнівалася, що всі його чують — але це було й неважливо.
— Аско Тальвін. Сьогодні ти прийшла, щоб прийняти виклик. Дізнатися, чи гідна стати однією з нас. Чи здатна пізнати секрет трансмутації. Я не питатиму, чи ти готова. Навряд чи ти прийшла б, не переконавшись у цьому.
Він дістав скриньку, відкрив її — і взяв яблуко. Звичайнісіньке зелене яблуко.
— Це твоє випробування, — промовив старійшина й передав його дівчині. — Ти знаєш, що таке трансмутація?
— Так називають процес перетворення однієї речовини на іншу.
— Добре. Дуже добре. Тоді перетвори це яблуко в золото. Думаю, ти знаєш спосіб. Адже ми не алхіміки.
Аска одразу зрозуміла, що мав на увазі Тенелай: вона мала обміняти це яблуко — і шляхом торгівлі, обміну, перекупів отримати за нього еквівалент золотої монети.
Вона часто допомагала матері продавати яблука і знала їхню ціну. У звичайний день — мідяк, півтори. На свято — до п’яти. За таких умов срібна крона коштувала двадцять яблук. Золота — дві тисячі. Їй треба було здійснити епохальний прибуток за один день. Що може бути простішим?
Якби не азірський чай, який підозріло добре розслабляв тіло, Аска вже, мабуть, панікувала б.
— Перш ніж ти підеш, дитя, — сказав Тенелай, — ти маєш здати гаманець, що носиш на поясі під плащем.
Дівчина дістала свій мішечок. У ньому було тридцять срібних крон. Їх пересипали у скриню до яблука. Вона залишила собі лише одну срібну монету — щоб потім поїсти.
— Добре, — промовив старійшина, відклав скриню. — Коли все закінчиться, ми повернемо тобі гроші.
— Гаразд, — спокійно відповіла Аска. Вона допила чай — відчувала, як спокій залишає її. Легкий дурман, що почав відпускати, зненацька посилився.
— Перш ніж ти нас покинеш, — раптом промовив Касим, — ти маєш знати: за тобою спостерігатимуть. Зулькар стежитиме, чи не шахруєш.
— Я цього чекала. Довіряй, але перевіряй.
— Добре, що ти це розумієш. А тепер — іди. На тебе чекає важкий день.
Аска вийшла з шатра. Через дію чаю важко було тримати рівновагу — кілька разів вона мало не впала на холодну землю. Слідом вирушив і Золочений — ім’я якого дівчина сьогодні дізналася. Він не приховував своєї присутності, й вона час від часу чула брязкіт лат рогатого вояка.