Жертвенний покров

Він прокинувся. Відчувалося, як його, недбало, волочили по землі, якісь худорляві руки. Голова боліла, а тіло відчувалося, як не своє. Чоловік спробував рухати руками, але він нічого не міг зробити. Кінцівки відчувалися, але розум чогось не міг пригадати, як ними керувати. Із ногами те саме. Земля під ногами відчувалася, але ноги відмовлялися слухатися.

На голові був мішок, який затягнули особливо туго, ніби комусь хотілося цього. Він нічого не міг побачити через щільність мішка.

При спробі зрозуміти що з ним, чоловік пригадав лише гульки. Від надміру елю та вина, ноги та руки теж переставали слухатися, а ноги підкошувалися. Можливо його хтось вкрав поки він валявся у шинку чи ще щось таке. Але похмілля він не відчував, причин для викрадення він не бачив. Особливо великих сум ні він ні йому ніхто не винен. Ніхто не викрадатиме когось за пару мідяків. Та й на работорговців це теж не схоже. Король останні роки усіх людоловів сам переловив та відправив на каторгу. Чув він про чутки, як деякі дворяни викрадають вільних селян аби їх кріпаками оформити, але такі чутки він вважав дурницею. Хоча може він помилявся?

Так він все ж помилявся. Через деякий час він почав чути крити. Жахливий лемент сотень людей, голоси яких зливаються в одну страхітливу какафонію, що тиснула на розум. Лемент міг би і розуму звести чоловіка, якби він таке чув кожен день.

Тепер для нього уже все стало зрозумілим. Вони на кордоні і їх викрали ельфи. Усі ці страхітливі крики, це люди, яких корись викрали, здерли шкіру а потім прибили до дерев, щоб ті повільно помирали. Ліси ельфів були магічними, через що люди могли корчитися тут місяцями. Ходили чутки, що дехто із стражденних приростав до дерев та переставав бути собою.

Кожен на прикордонні був готовий до такого. Люди тут лишалася, бо небезпека у вигляді ельфів перекривалася щедрими урожаями, привілеями, можливістю служити у війську на трохи вищих посадах та меншими податками. Через що тут в постійно були нові обличчя, які потім швидко зникали через необережність, яка зазвичай виражалась у тому, що люди селилися надто близько до лісу. Лісу Лементу. Ельфи не викрадали тих, хто був надто близько. Просто в один момент ці люди покидали свої помешкання. Лемент, який чули люди проникав у їх голови і зводив з розуму. Тому ніхто не селився там де можна було почути той крик.

Ельфи не ловили тих хто живе поблизу, а заходили далі та викрадали тих кого могли чи хотіли. Щоб завадити листовухим вільно виходити з лісу за новими жертвами, по кордону звели чотири твердині: Фаланга, Мізинець, Червокамінь та Вістря. Гарнізони цих фортець намагалися не дати ельфам вийти з лісу.

У глибині земель солдати та мисливці королівства регулярно відловлювали ельфів та спалювали їх. Допити нічого не давали бо ніхто не знав мови ельфів, хоча її намагаються розгадати. Спроба зайти у ліс нічого не давала. Усі зникали.

Думаючи про свої останні миті чоловік почав шкодувати. Він шокував про те, що піддався спокусі легкому життю тут. Земля тут була хороша, податки були мінімальні. Роки що він тут жив були на диво легкими. Він швидко побудував собі хату та готувався створити сім’ю. Тепер він шкодував, що він покинув свій кам’янистий пагорб біля гір, що відділяли Драконячу імперію від Хайгари. Його привабила хороша земля, щедрі врожаї, низькі податки і статус йомена. Він не задумувався про небезпеки і не слухав порад батька не йти сюди. Зараз він жалів, що покинув той скелястий пагорб, що лінувався каміння відкидати та плуг штовхати. Але було вже пізно. Чоловік знав це. Він просто почав молитися Милосердю, Дарителю та Творцю.

 Це все що у нього було. Віра у якесь диво, яке в останню мить його врятувало би. Як і будь яка людина він хапався за останню соломинку. Хоча б щось.

Поступово. По мірі того, як крики ставала гучнішими, а голосів більше, надія покинула чоловіка. Він вже не хотів, щоб з нього знімали мішок. Уява малювала ліс, до дерев якого прибиті люди без шкіри що постійно кричать. Дивний зачарований ліс, що продовжував страждання людей на місяці, якщо не роки. Йому не хотілося цього бачити, і надіявся, що мішок залишиться на його голові і з ним від помре. Та ельфи не славилися милосердям.

Рух почав сповільнуватися. Усвідомлення того, що вони близько до місця призначення змісило його боятися ще дужче. Кінцівки все так же його не слухалися. Він не хотів помирати, але він знову спробував прийняти це.

Його поставили на ного, а мішок зняли з голови. На його жаль, ніч була місячна і все добре було видно. Дерева були високими, а на їх стовбурах було багато людей. Деякі з них теліпалися, деякі ні. Хтось виглядав ще нормально, а на комусь вже замість плоті мох. Усі причали своїми та не своїми голосами.

Перед ним був гранітний вівтар ідеальної прямокутної форми, на якому сяяли руни ельфійського письма. Біля нього стояли два ельфа. Можливо жінки. Вбрані вони бути у дивні роби, які виглядали завеликими на їх тонких тілах. В руках у них були дивні інструменти. Чоловік здогадувався для чого вони, бо схожі він бачив у дубильника.

Вони щось почали говорити. Мова їх не звучала а лилася у вуха. Кожне слово карбувало красу для вух. І самі вони теж прекрасні. Несподівано його відволікла думка, що не мають бути такі прекрасні істоти бути такими жорстокими. В таких жінок та чоловіків людям не гріх було закохатися.

Його повели до вівтаря, як вола на забій. Він припав до вівтаря, один із ельфів узяв його за голову однією рукою, а іншою взяв інструмент. Ельфійська сталь почала проходити по його шиї, завдаючи незначного болю. На диво. Бранець чекав, що зараз потече кров і він швидко помре від кровотечі. Він надіявся але цього не сталося.