Глава 35

                              Далі — жити

Ранок почався з повідомлення від Орисі.

Сашко ще не встиг остаточно прокинутися, коли телефон завібрував на тумбочці. Він навпомацки знайшов його, розплющив очі й прочитав:

Орися: «Сьогодні приходь у “Пульс”. Без відмовок. Є одна ідея».

Він перечитав повідомлення й усміхнувся.

Сашко: «Мені вже боятися?»

Орися: «Поки що ні».

Сашко: «Оце “поки що” мене й турбує».

Відповіді не було. Орися, очевидно, вирішила залишити його в невіданні. Сашко поклав телефон і повернув голову. Лайма сиділа біля подушки, дивлячись на нього з таким виглядом, ніби чекала пояснень щодо його ранкового безділля.

— Не дивись так. Я вже прокинувся.

Кішка нявкнула.

— Так, і тебе зараз нагодую.

Він підвівся, заправив ліжко, відкрив вікно й упустив до кімнати прохолодне повітря. Потім нагодував Лайму, приготував собі сніданок і поставив чайник. День не відрізнявся від багатьох інших. Та останнім часом Сашко почав помічати, що звичайні дні вже не здаються йому такими порожніми, як раніше.

У нього з'явилися плани. Невеликі, часом зовсім незначні для когось іншого, але його власні. Він домовився з Женею про наступні відео, збирав ідеї для TikTok, іноді виходив просто прогулятися містом, а ще навчився не відповідати на кожне запитання про свій стан словом «нормально». Не завжди виходило. Бували ранки, коли він прокидався втомленим. Бували дні, коли різкий звук змушував його завмерти, а звичайна розмова давалася важче, ніж мала б. Іноді слова застрягали настільки сильно, що він сердився на себе. Але тепер він хоча б не вважав кожен такий день доказом того, що повернення не вдалося. Він просто продовжував жити.

І сьогодні збирався піти до Орисі.

У «Пульсі» було незвично багато людей для звичайного буднього дня. Сашко зупинився біля дверей, прочитав напис на склі й заглянув усередину. За стійкою стояла Марія, біля вікна сиділа Надія Іванівна, а Тарас про щось сперечався з Андрієм. Женя тримав у руках коробку, яку намагався поставити на вільний стілець. Олег стояв поруч з Орисею.

Коли Сашко зайшов, усі на мить повернулися до нього.

— О, нарешті! — вигукнув Женя. — Я вже думав, що доведеться самому нести все це до машини.

— Я ще куртку не зняв, а ти вже знайшов мені роботу, — відповів Сашко.

— Не хвилюйся, у мене завжди є що тобі запропонувати.

— Оце я й помітив.

Орися підійшла до нього й обійняла. Сашко спочатку трохи напружився. Це сталося майже непомітно, швидше за звичкою, ніж через небажання. Але Орися не поспішала відпускати його й не ставила запитань. За кілька секунд він сам обійняв її у відповідь.

— Привіт, — тихо сказала вона.

— П-привіт.

— Рада, що ти прийшов.

— Я теж.

Він відсторонився й озирнувся.

— А тепер хтось пояснить, що відбувається?

— Зараз усе побачиш, — відповіла Орися.

— Чудово. Усі сьогодні говорять загадками.

— Не всі, — заперечив Тарас. — Я, наприклад, хочу їсти.

— Це не загадка, — сказала Марія. — Це твій постійний стан.

У кав'ярні розсміялися. Сашко зняв куртку, сів біля вікна й замовив американо. Лайми, звісно, тут не було, але він усе одно перевірив телефон, щоб переконатися, що вдома все гаразд. На екрані світилася фотографія кішки, яку він зробив напередодні.

Олег помітив її.

— Знову спала на твоїй подушці?

— На моїй половині ліжка. Я там, здається, просто для того, щоб платити за її харчування.

— Розумно влаштувалася.

— Ти навіть не уявляєш наскільки.

Коли Марія принесла каву, Орися попросила всіх ненадовго зібратися біля великого столу. На ньому стояли чашки, лежали кілька аркушів паперу й відкритий ноутбук. Поруч Женя поставив коробку з футболками зі своєї майстерні.

Сашко підозріло подивився на Орисю.

— Що ти задумала?

— Нічого страшного.

— Я вже чув це сьогодні.

Орися всміхнулася.

— Пам'ятаєш, ти розповідав, що хочеш знімати більше відео?

— Так.

— А Женя запропонував показати свою майстерню. Ви вже почали. Ми подумали, що можна зробити невеликий вечір у «Пульсі»: показати людям, що створюють ті, хто живе поруч. Не тільки одяг, а й інші маленькі справи. Ольга може принести свої сумки, Женя — речі з майстерні. Микола Петрович домовляється з бібліотекою щодо книжок своєї дружини. Можна розповісти й про це.

— А я тут до чого? — запитав Сашко, хоча вже починав здогадуватися.

— Ти допоможеш зі зйомкою. Якщо захочеш. Нічого не потрібно робити через силу.

Він подивився на Женю.

— Ти знав?

— Знав.

— І мовчав?

— Я вмію зберігати таємниці.

— Ти вчора надіслав мені фотографію футболки й написав, що маєш для мене сюрприз.

— Це був інший сюрприз.

— Женю.

— Добре, я не дуже вмію зберігати таємниці.

Сашко засміявся. Він подивився на аркуші, на ноутбук, на людей, які чекали його відповіді. Відчув легке хвилювання. Знову з'явилися знайомі думки: чи впорається, чи не розгубиться, чи не стане йому важко, коли доведеться говорити з незнайомими людьми. Але цього разу поруч із хвилюванням було й дещо інше. Цікавість. Йому справді хотілося спробувати.

— Д-добре, — сказав він. — Я допоможу.

— Точно? — перепитала Орися.

Сашко кивнув.

— Тільки не обіцяю, що все буде ідеально.

— А ми й не просимо ідеально, — відповіла вона. — Нам потрібно, щоб було по-справжньому.

Він опустив погляд на свою чашку. Ці слова залишилися з ним навіть тоді, коли всі знову повернулися до розмов. По-справжньому. Можливо, саме цього йому так довго бракувало. Не потрібно було ставати людиною, яка нічого не боїться. Не потрібно було говорити без жодної затримки, завжди усміхатися чи мати відповіді на всі запитання. Можна було просто прийти. І зробити те, на що вистачало сил.

Трохи згодом у «Пульс» зайшов Микола Петрович. Він приніс невелику коробку з книжками, які обіцяв передати до бібліотеки. За ним прийшла Ольга з кількома тканинними сумками, а ще через десять хвилин з'явилася Надія Іванівна з домашнім печивом. Здавалося, кожен приніс із собою щось невелике, але важливе.