Глава 34

                    Потроху ставати собою

Уранці Сашко прокинувся раніше за будильник.

Це траплялося з ним рідко. Зазвичай він боровся з ранком, як із чимось ворожим — відкладав момент, коли потрібно відкрити очі, перевіряв час на телефоні, переконував себе, що ще п'ять хвилин нічого не змінять. Але сьогодні було інакше. Він розплющив очі й відчув, що тіло не чинить опору. Не те щоб він виспався — ні, втома залишалася, вона завжди залишалася десь на дні. Але вона не тиснула на груди так, як зазвичай. Просто була поруч, як щось звичне, із чим можна жити.

Лайма спала біля його ніг, згорнувшись клубочком. Вона завжди обирала це місце — біля ступень, ніби охороняла вихід. Або, можливо, просто хотіла бути якомога далі від його обличчя. Сашко обережно вибрався з-під ковдри, щоб не розбудити її, але кішка розплющила одне око й одразу підняла голову.

— Ні, навіть не думай, — прошепотів він. — Я тільки на кухню.

Лайма потягнулася й пішла за ним.

— Зраднице. Я ж казав, що тільки на кухню.

Кішка не звернула уваги. Вона вже сиділа біля миски й дивилася на нього з виразом, який не залишав сумнівів: розмови закінчилися, час годувати.

Сашко насипав їй корму, поставив чайник і відкрив повідомлення на телефоні. Женя надіслав учорашнє відео з майстерні та запитав, чи можна вже публікувати. Сашко відповів, що можна. Потім ще раз переглянув ролик, перевірив звук і виправив одну помилку в підписі. Раніше він міг годинами відкладати такі дрібниці, переконуючи себе, що спочатку треба все добре обдумати. Що не можна поспішати. Що одна помилка може все зіпсувати. Тепер він намагався не перетворювати кожне рішення на випробування. Відео було готове. Женя погодився. Отже, можна було викладати.

Він натиснув потрібну кнопку й відклав телефон.

— Все, — сказав Сашко. — Тепер чекаємо, поки світ зміниться.

Лайма продовжувала їсти.

— Ясно. Ти в мене реалістка.

Він сів із чаєм біля вікна. На підвіконні лежав старий блокнот, у якому він часом записував короткі думки. Не щодня й не за розкладом. Просто тоді, коли слова не хотіли залишатися в голові. Сашко відкрив його на останній сторінці. Там було написано: «Не обов'язково пам'ятати все щодня». Нижче, іншим почерком, ніби писала інша людина: «Можна жити далі». Він довго дивився на ці рядки. Вони були написані кілька тижнів тому, і він уже не пам'ятав точно, що саме тоді думав. Але слова залишилися. І сьогодні вони здавалися йому не такими чужими, як раніше.

Сашко додав: «Можна починати щось нове, навіть якщо не знаєш, що з цього вийде». Поставив крапку, закрив блокнот і допив чай.

Сьогодні йому хотілося побачитися з Олегом. Не тому, що сталося щось погане чи виникла потреба терміново поговорити. Просто давно вони не сиділи разом без поспіху, не відволікаючись на справи. Сашко написав йому.

Сашко: «Ти сьогодні вільний?»

Відповідь прийшла трохи пізніше.

Олег: «Після обіду можу. У Пульсі?»

Сашко: «Так. Я приїду».

Він поклав телефон на стіл і погладив Лайму, яка нарешті закінчила сніданок.

— Ну що, мала? Сьогодні без великих планів.

Кішка застрибнула на підвіконня.

Сашко усміхнувся.

— От і домовилися.

Він допив чай, прийняв душ і вдягнувся. Перед виходом зупинився біля дзеркала. Не для того, щоб перевірити, як виглядає — він давно перестав приділяти цьому багато уваги. Просто зупинився й подивився на себе. На людину, яка стояла в коридорі власної квартири, тримала в руці ключі й збиралася вийти на вулицю. Нічого особливого. Нічого героїчного. Але колись навіть це здавалося йому неможливим.

Він вийшов і зачинив двері.

У «Пульсі» було людно. Марія за стійкою намагалася одночасно прийняти замовлення, відповісти на запитання постійного відвідувача й пояснити хлопцеві біля каси, що булочки з корицею ще гарячі, тому їх краще не складати в пакет одразу. Орися помітила Сашка біля дверей.

— Привіт! Заходь. Твій столик вільний.

— П-привіт.

Він зняв куртку й пройшов до вікна. Це місце вже давно стало його — не тому, що він його займав, а тому, що тут він почувався найкраще. Біля вікна можна було бачити вулицю, але не бути на ній. Можна було спостерігати за людьми, але не бути змушеним з ними взаємодіяти. Іноді цього було достатньо.

— Американо? — запитала Орися.

— Так. І води, будь ласка.

— Уже несу.

Сашко сів і дістав телефон. Під відео з майстерні з'явилися перші коментарі. Женя вже поділився ним на своїй сторінці й написав, що це лише початок. Сашко прочитав кілька відгуків. Хтось питав, де придбати футболки, хтось хвалив роботу майстринь, а один чоловік написав, що йому подобається бачити не тільки готовий товар, а й людей, які його створюють.

Сашко відповів на кілька запитань і сховав телефон. Він не відчував ейфорії. Не було такого, що після одного відео всі його сумніви зникли, а життя раптом стало зрозумілим. Але й розчарування не було. Він зробив щось корисне. Женя залишився задоволений. Люди побачили його роботу. Цього вистачало, щоб захотіти продовжити.

— Ти сьогодні якийсь задуманий, — сказала Орися, поставивши перед ним каву.

— Я завжди задуманий.

— Ні. Іноді ти просто дивишся на людей так, ніби вони винні тобі гроші.

Сашко пирснув.

— Це я ще добрий.

— Не сумніваюся.

Орися збиралася повернутися до стійки, але він покликав її:

— О-Орись.

— Що?

Сашко трохи помовчав. Він не планував цього говорити. Але слова вже були в голові, і він знав, що якщо не скаже зараз, то потім буде складніше.

— Дякую.

Вона повернулася до нього.

— За каву?

— І за каву теж. Але я не про неї.

Орися не поспішала відповідати. Вона вже знала, що іноді Сашкові потрібно трохи часу, щоб сказати те, що він справді хоче.

— За те, що ти ніколи не змушувала мене розповідати більше, ніж я можу, — продовжив він. — І не робила вигляд, ніби зі мною треба поводитися якось о-особливо.

Орися сіла навпроти на вільний стілець.