Глава 33

                           Не тільки спогади

Сашко прокинувся від того, що Лайма сиділа біля його обличчя й дивилася на нього так, ніби він особисто зіпсував їй увесь ранок.

Він розплющив одне око. Кішка сиділа нерухомо, як статуя, і її погляд не залишав жодних сумнівів щодо того, хто в цьому домі головний. Вона дивилася на нього з тим особливим виразом, який буває тільки в котів — сумішшю терпіння, докору й очікування. Ніби вона чекала на щось уже давно, і тепер вирішила, що з неї достатньо.

— Що?

Лайма не відповіла. Вона повільно потягнулася передніми лапами, переступила через його руку й сіла просто на подушку. Тепер вона була навіть ближче до його обличчя, ніж раніше, і Сашко відчув, як її хвіст лоскоче йому підборіддя.

— А-а, зрозумів. Ти голодна. Звісно. У тебе ж тут господар безвідповідальний.

Кішка нявкнула. Це був короткий, але виразний звук — такий, яким люди зазвичай кажуть «нарешті дійшло».

— Не дивись на мене так. Я вчора купив тобі корм.

Лайма знову нявкнула, цього разу голосніше.

— Добре, добре. Я встаю.

Сашко видихнув і сів на ліжку. Голова була важка, ніби він спав не шість годин, а принаймні вдвічі менше. Він узяв телефон із тумбочки. Було 7:18. На екрані світилися кілька сповіщень, повідомлення від Жені й коментарі під останнім відео в TikTok. Він не одразу зрозумів, що це за коментарі — відео він виклав учора ввечері, і за кілька годин воно встигло набрати кілька десятків переглядів. Не багато. Але достатньо, щоб хтось написав щось у відповідь.

Сашко відкрив повідомлення.

Женя: «Доброго ранку. Ти сьогодні зможеш приїхати до мене? Хочу показати, як у нас усе працює. Можемо зняти кілька відео, якщо матимеш настрій».

Сашко перечитав повідомлення двічі. Вони домовлялися про це ще кілька днів тому. Женя хотів показати свою майстерню, людей, які там працюють, тканини, розкрій, швейні машинки. Не просто викласти красиву футболку на тлі стіни, а показати, скільки всього стоїть за нею. Сашкові ця ідея подобалася. І водночас він нервував. Одне діло — знімати Лайму, яка постійно лізла в кадр, або робити короткі відео вдома. Зовсім інше — приїхати до людей, тримати телефон перед собою, ставити запитання, пояснювати, що саме він хоче отримати.

А якщо почне заїкатися? А якщо не зможе нормально сказати навіть просте речення? А якщо Женя пошкодує, що запропонував йому цю роботу?

Сашко заблокував телефон і поклав його на тумбочку.

— Ну от навіщо ти це робиш? — запитав він у Лайми.

Кішка вже спустилася з ліжка й прямувала до миски.

— Я взагалі-то про себе.

Він встав, насипав їй корму, налив свіжої води й поставив чайник. Поки вода нагрівалася, відкрив вікно на кілька хвилин. Надворі шуміло місто: десь сигналили автомобілі, у дворі чоловік намагався завести стареньку машину, а сусідка з другого поверху сварилася з кимось телефоном. Звичайний ранок. Сашко дедалі частіше помічав такі речі. Раніше він міг просто стояти біля вікна й дивитися на вулицю, не звертаючи уваги на подробиці. Тепер іноді ловив себе на тому, що прислухається до кожного різкого звуку. Але сьогодні він не відсмикнувся від автомобільного сигналу, не зачинив вікно відразу й не пішов перевіряти замок на вхідних дверях. Він просто зачинив вікно, коли стало холодно. Потім зробив чай.

Телефон знову засвітився.

Женя: «Якщо передумав — нічого страшного. Просто дай знати».

Сашко насупився.

— От це вже зайве, — пробурмотів він.

Він набрав відповідь, стер, написав іншу. Кілька разів перечитав, перш ніж натиснути «надіслати».

«Я приїду. Тільки не обіцяю, що з першого разу все вийде».

Женя відповів майже одразу.

«Та я теж не обіцяю. Минулого тижня ми двічі неправильно розкроїли тканину. Будемо в одному човні».

Сашко усміхнувся.

— Ну, якщо вони там тканину неправильно ріжуть, то я хоча б не один такий.

Лайма підняла голову від миски.

— Ти не рахуєшся. Ти взагалі нічого не робиш.

Кішка повернулася до їжі.

— Дуже дякую за підтримку.

Він допив чай, прийняв душ і вдягнувся. Перед виходом ще раз глянув у дзеркало, поправив комір і відвів погляд. Не хотів затримуватися на власному відображенні. Це завжди погано закінчувалося. Спочатку він дивився на себе як на людину, потім — як на проблему, а потім уже не міг вийти з дому. Сьогодні він вирішив не давати цьому шансу.

Лайма провела його до дверей і сіла біля взуття.

— Я повернуся. Не переживай.

Кішка дивилася на нього так, ніби сумнівалася в цьому.

— Добре. Я розумію. Ти просто голодна.

До майстерні Жені Сашко дістався ближче до одинадцятої. Він кілька разів перевірив адресу, хоча вже бував там раніше. Біля входу стояв білий мікроавтобус, а двері були прочинені. Зсередини долинали голоси, гул обладнання та короткі уривчасті команди. Сашко затримався біля порога.

Йому раптом захотілося написати Жені, що виникли справи. Не тому, що він не хотів бачити друга. Навпаки — хотів. Просто всередині щось упиралося, ніби звичайний крок у приміщення вимагав значно більше сил, ніж мав би. Він дістав телефон. Відкрив чат. Палець завис над клавіатурою.

— Сашко!

Женя вийшов назустріч, витираючи руки об темні робочі штани. Він усміхався так, ніби щойно виграв щось важливе, і від цієї усмішки Сашкові стало трохи соромно за власні думки.

— А я вже думав, що ти загубився. Заходь. Тільки обережно, тут коробки скрізь. Учора вирішили переставити все, а тепер ніхто не знає, де що лежить.

— Я-я бачу, — відповів Сашко.

— У нас це називається творчим безладом.

— А-а в мене вдома це називається, що я не прибрав.

Женя засміявся.

— От бачиш, ти вже в темі. Ходімо, покажу тобі наше господарство.

Сашко сховав телефон у кишеню й зайшов усередину. У майстерні було тепло. Біля стіни стояли рулони тканини різних кольорів, на столах лежали викрійки, коробки з нитками й готові речі. Кілька працівниць зосереджено шили, а чоловік біля великого столу розкладав футболки за розмірами. Усе це виглядало живим, справжнім — не як декорація, а як місце, де щодня щось відбувається.