Глава 32

                       Не всі вміють просити

У четвер Орися прокинулася від дзвінка будильника й кілька секунд дивилася на телефон, намагаючись зрозуміти, чому він узагалі дзвонить. Екран світився, показуючи 7:15, і це число здавалося їй абсолютно нереальним, ніби час вирішив пожартувати або принаймні перевірити, наскільки вона уважна зранку. Вона лежала нерухомо, відчуваючи, як ковдра тримає її в теплі, а тіло відмовляється підкорятися будь-яким розумним аргументам. Потім згадала, що сьогодні потрібно прийняти нову поставку, зателефонувати постачальнику молока, перевірити рахунки й домовитися з Марією, хто працюватиме в суботу. Список справ розгортався в голові так швидко, що навіть думка про те, щоб встати, здавалася надто складною. Вона ненавиділа такі ранки. Не тому, що було важко прокидатися — до цього вона звикла за роки роботи в кафе. А тому, що в такі ранки все здавалося важчим, ніж було насправді.

Вона вимкнула будильник і потягнулася до ковдри.

— Ще п'ять хвилин, — пробурмотіла вона.

— Ти вчора сказала те саме, — озвався Олег із кухні.

Орися визирнула зі спальні. Вона не чула, як він встав. Це теж було щось нове — звикати до того, що хтось поруч уранці. Що хтось готує каву, поки вона бореться з власним тілом. Що хтось чує її розмови з будильником і не вважає це дивним.

— Ти звідки знаєш?

— Я чув.

— Ти стежиш за моїм сном?

— Ні. Просто в тебе дуже переконливий голос, коли ти домовляєшся з будильником.

Вона засміялася й пішла вмиватися. Вода була холодна, і це допомогло остаточно прокинутися. Орися дивилася на себе в дзеркало й думала про те, що втома ніколи не зникає повністю. Вона просто відступає на кілька годин, а потім повертається. Але навіть це було чимось. Навіть це було краще, ніж нічого.

На кухні вже пахло кавою. Олег стояв біля плити й намагався перевернути яєчню, яка, судячи з її вигляду, пережила непрості обставини. Шкварчало, бризкало, і Олег тримав лопатку так обережно, ніби боявся, що яйця можуть образитися й піти з пательні назавжди.

Орися зупинилася у дверях.

— Що це?

— Сніданок.

— Я бачу. А що сталося з яйцями?

— Вони не співпрацювали.

Вона підійшла ближче, заглянула в пательню й похитала головою. Яєчня виглядала так, ніби її готували під час землетрусу — розповзлася, частково підгоріла, частково залишилася сирою. Але Олег стояв над нею з таким серйозним виразом обличчя, що вона не могла навіть пожартувати.

— Можна було просто зварити.

— Можна було. Але я вирішив, що тобі потрібна різноманітність.

— Мені потрібна їжа, яку можна їсти без інструкції.

Олег відсунув пательню.

— Тоді хліб. Сир. Чай. Безпечний набір.

Вони поснідали за невеликим столом біля вікна. Орися розповіла про справи в кафе, Олег — про зустріч, на яку мав піти вдень. Один із його давніх знайомих написав кілька днів тому й запропонував побачитися. Олег довго не відповідав, а вчора погодився. Він сказав про це так, ніби це було дрібницею, але Орися чула, як змінився його голос, коли він вимовив ім'я цього знайомого.

— Ти хочеш із ним зустрітися? — запитала вона.

Він покрутив чашку в руках. Кава вже охолола, але Олег не пив її — просто тримав, ніби вона допомагала йому думати.

— Не знаю. Колись ми багато спілкувалися. А тепер я навіть не уявляю, про що говоритиму.

— Можна почати з того, що замовите каву.

— Дуже змістовна розмова.

— А ти чекаєш, що вам одразу принесуть список усіх тем, які потрібно обговорити?

Олег усміхнувся. Вона любила цю його усмішку — трохи здивовану, ніби він ще не звик до того, що хтось може говорити з ним просто й без зайвих ускладнень.

— Ні.

— Тоді не вигадуй собі проблеми раніше, ніж вони виникли.

Він подивився на неї.

— Ти завжди так робиш?

— Як?

— Кажеш прості речі, після яких я розумію, що сам усе ускладнив.

Орися допила чай.

— Не завжди. Іноді я ще й сама все ускладнюю. Просто сьогодні моя черга бути розумною.

Олег розсміявся. Це був щирий сміх, без напруги, і Орися відчула, як щось у ній розслабилося. Вона не усвідомлювала, наскільки напруженою була, поки не почула цей звук.

Перед виходом він допоміг їй зібрати сумку, перевірив, чи не забула вона ключі, й поцілував у чоло.

— Напиши, коли будеш удома.

— Добре.

— І поїж нормально.

— Олегу.

— Що?

— Я доросла людина.

— Саме тому я й кажу це тобі, а не твоєму рюкзаку.

Вона штовхнула його плечем і вийшла з квартири першою. На сходах вона зупинилася на секунду, прислухалася до тиші за дверима, а потім усміхнулася й пішла вниз.

У Pulse зранку було прохолодно. Орися ввімкнула опалення, перевірила холодильник і почала готуватися до відкриття. Рухи були автоматичними — вона робила це стільки разів, що вже не думала про кожен крок. Відкрити холодильник. Перевірити молоко. Дістати фрукти. Витерти стійку. Заварити перший чай для себе. Коли прийшла Марія, то принесла із собою папку з документами й такий вигляд, ніби збиралася повідомити щось надзвичайно важливе.

— Я маю новину.

Орися не відривалася від списку замовлень.

— Якщо ти знову купила булочки, я не здивуюся.

— Не купила.

— Тоді слухаю.

Марія поклала папку на стійку. Вона зробила це з такою урочистістю, ніби там лежали документи державної ваги.

— Мені запропонували підробіток.

Орися нарешті підняла голову. Вона помітила, що Марія намагалася виглядати впевнено, але очі видавали її — у них було щось схоже на страх.

— Де?

— У знайомої. Вона відкриває невеликий магазин подарунків і шукає людину, яка допомагатиме з оформленням замовлень та сторінкою в інтернеті. Не щодня, кілька разів на тиждень.

— Це ж добре.

— Так.

Марія сказала це так, ніби сама не була впевнена. Орися відклала ручку й подивилася на неї уважніше.

— Але?

— Але я не знаю, чи погоджуватися. У мене тут робота, я не хочу тебе підвести. І взагалі, раптом я не впораюся?