Глава 31

                      Те, хто теж втомлюється

Ранок у Києві почався з дощу.

Не сильного, не такого, що змушує людей ховатися під навісами й викликати таксі. Він просто висів у повітрі дрібними краплями, осідав на куртках, залишав темні плями на тротуарах і змушував перехожих частіше заглядати в небо. Такі дощі зазвичай не потрапляють у прогнози погоди. Вони просто з'являються, ніби хтось нагорі вирішив трохи зіпсувати людям настрій, але не настільки, щоб це виглядало як справжня злива. Кияни до такого звикли. Вони навіть не дістають парасольок — просто натягують капюшони, прискорюють крок і вдають, що нічого особливого не відбувається. Хоча десь у глибині душі кожен із них думає про одне й те саме: сьогодні буде довгий день.

Орися стояла перед дверима Pulse, тримаючи в одній руці ключі, а в іншій — паперовий пакет із продуктами. Пакет був важкий, ручка вже почала рватися, і вона розуміла, що якщо не потрапить у замок протягом наступних десяти секунд, то доведеться ставити пакет на мокрий асфальт і починати все заново. А цього їй зовсім не хотілося.

Вона не могла потрапити ключем у замок.

— Ну давай, — пробурмотіла вона. — Не сьогодні.

Ключ знову ковзнув повз отвір. Орися відчула, як у скронях починає пульсувати знайомий біль — той самий, який зазвичай з'являвся після безсонної ночі або після розмови, яку не хотілося вести. Вона зробила глибокий вдих, спробувала ще раз. І ще раз. Замок не піддавався, ніби теж вирішив, що сьогодні не найкращий день для роботи.

— Ти з ним розмовляєш?

Орися обернулася. Біля неї стояла Надія Іванівна з парасолькою, на якій було кілька перевернутих спиць. Парасолька виглядала так, ніби пережила не одну бурю, і тепер трималася виключно на чесному слові та звичці своєї власниці не викидати речі, які ще можуть стати в пригоді.

— Я намагаюся домовитися, — відповіла Орися.

— І як успіхи?

— Він упертіший за мене.

Надія Іванівна забрала в неї пакет. Зробила це так природно, ніби вони робили це щодня протягом останніх двадцяти років.

— Давай відкривай. А то я зараз промокну, і ти будеш винна ще й застуду.

— Ви могли б просто зачекати під навісом.

— Могла б. Але тоді ти б довго ще боролася з дверима, а я б стояла й дивилася. Це нецікаво.

З третьої спроби двері піддалися.

— Бачиш? — сказала Орися. — Просто потрібно було трохи допомогти.

— Це ти зараз про двері чи про людей?

Орися на мить завмерла, тримаючи двері відкритими. Питання застало її зненацька, хоча вона не могла сказати, чому саме. Можливо, тому що Надія Іванівна мала звичку ставити такі запитання, на які неможливо відповісти одним словом.

— Я ще не прокинулася настільки, щоб відповідати на такі запитання, — сказала вона нарешті.

— Це не відповідь.

— Це чесна відповідь. Я просто ще не готова думати.

— Добре, — Надія Іванівна зайшла всередину. — Тоді подумаєш пізніше. Але не занадто пізно, бо потім буде складніше.

Вони зайшли всередину. Орися ввімкнула світло, і кафе ожило — теплі лампи над стійкою, м'яке світло з вікон, запах дерева й кави, який ще залишився з учорашнього дня. Надія Іванівна поставила пакет на стійку й почала складати парасольку. Це була ціла процедура: спочатку вона обережно склала одне крило, потім друге, потім довго боролася з третім, яке ніяк не хотіло ставати на місце. Орися мовчки спостерігала, не пропонуючи допомоги, бо знала, що Надія Іванівна все одно відмовиться.

— Я принесла яблука, — сказала Надія Іванівна, нарешті впоравшись із парасолькою. — Свої, з дачі. Вони не дуже красиві, але солодкі.

— Ви могли просто принести яблука, не виправдовуючись за їхній зовнішній вигляд.

— Могла. Але тоді ти не мала б можливості мене повчити.

Орися засміялася. Це був той самий сміх, який з'являвся сам по собі, без зусиль, без потреби щось із себе видушувати. Вона відкрила пакет і дістала одне яблуко. Воно справді було не дуже красиве — трохи криве, з темною плямою збоку, — але пахло так, як пахнуть тільки справжні яблука, вирощені на власній землі, без воску й хімії.

— Виглядає смачно, — сказала вона.

— Спробуй. Якщо не сподобається, я заберу назад і більше ніколи не принесу.

— Ви так кажете щоразу.

— І щоразу ти їх їси.

Надія Іванівна зняла пальто й повісила його біля входу. Вона часто заходила до Pulse вранці, іноді приносила домашню випічку, іноді просто пила чай. Іноді сідала біля вікна з книжкою й читала годину-дві, не звертаючи уваги на людей навколо. Але сьогодні вона не поспішала сідати. Вона стояла посеред кафе й дивилася на Орисю уважніше, ніж зазвичай. Так дивляться люди, які знають тебе давно й бачать те, що ти намагаєшся приховати.

— Ти спала? — запитала вона.

— Так.

— Скільки?

— Достатньо.

— Орисю.

— Годин п'ять.

— Це не достатньо.

— Для мене достатньо, щоб відкрити кафе.

— А для життя?

Орися дістала чашки. Вона робила це автоматично — відкрила шафку, взяла дві чашки, поставила їх на стійку. Руки знали, що робити, навіть коли голова була зайнята чимось іншим.

— Ви сьогодні вирішили мене виховувати?

— Ні. Просто дивлюся на тебе й бачу, що ти знову почала жити так, ніби в добі тридцять годин.

— У мене багато роботи.

— У тебе завжди багато роботи.

— Це кафе.

— Я знаю, де перебуваю.

Надія Іванівна сіла за стіл біля вікна. Вона завжди обирала це місце — не тому, що звідси було видно щось особливе, а тому що тут можна було сидіти спиною до стіни й бачити всіх, хто заходить. Орися давно помітила цю звичку, але ніколи не запитувала про неї. Деякі речі люди розповідають самі, коли готові.

— Послухай, — сказала Надія Іванівна. — Я не кажу, що ти повинна все кинути й відпочивати тиждень. Але ти можеш хоча б іноді дозволити собі не бути людиною, яка всіх рятує.

Орися поставила перед нею чай. Заварювала його машинально, не думаючи — звичайний чорний, без цукру, з однією ложкою меду, як Надія Іванівна любила.