Глава 30

                     Люди, які проходять повз

Київ прокинувся не одразу.

Спочатку десь за вікнами загуркотіла сміттєвозка. Потім у дворі загавкав собака, якого щодня виводив на прогулянку чоловік у темно-синій куртці. З сусіднього під’їзду вибігла дівчина з наплічником, на ходу застібаючи пальто. Біля зупинки вже стояли люди, кожен зі своїм телефоном, кавою або думками, які не хотілося ні з ким ділити.

Місто жило звичайним ранком.

Хтось поспішав на роботу. Хтось повертався додому після нічної зміни. Хтось збирався зателефонувати людині, якій не дзвонив кілька місяців, але знову відкладав це на потім.

А хтось просто намагався встигнути на автобус, який, як завжди, приїхав раніше, ніж очікувалося.

У невеликій квартирі на третьому поверсі пані Валентина вже вдруге перевіряла, чи вимкнула праску.

Вона стояла посеред кімнати в домашніх капцях, дивилася на розетку й не могла пригадати, чи справді витягнула вилку.

— Валентино, ти ж сама бачила, що вимкнула, — сказала вона собі.

Потім повернулася до спальні, взяла сумку, дістала з неї телефон і перевірила, чи є заряд.

Її син обіцяв зателефонувати ввечері. Учора не зміг, позавчора теж. Він працював у іншому місті, мав сім’ю, справи, постійно кудись поспішав. Валентина це розуміла. Принаймні намагалася розуміти.

Вона не хотіла бути тією матір’ю, яка ображається через кожен пропущений дзвінок.

Але іноді їй хотілося почути його голос не тому, що сталося щось важливе, а просто так.

— Ну що ти, — пробурмотіла вона, надягаючи пальто. — Людина доросла. Не маленький уже.

І все ж телефон поклала в кишеню, а не в сумку. Так було зручніше почути дзвінок.

На першому поверсі її сусідка саме сварилася з ліфтом.

— Ну давай, рідненький. Не підведи мене сьогодні.

Ліфт смикнувся, відчинив двері, і жінка полегшено видихнула.

— От бачиш? Можеш, коли хочеш.

Валентина усміхнулася.

— Знову характер показував?

— Та не те слово. Я вже подумала, що доведеться на шостий поверх пішки. А в мене пакет із картоплею.

Вони разом вийшли з під’їзду й кілька хвилин обговорювали погоду, ціни на продукти та ремонт дороги біля будинку. Нічого особливого. З тих розмов, які не запам’ятовуються дослівно, але чомусь роблять ранок трохи легшим.

Біля переходу Валентина побажала сусідці гарного дня.

— І вам! Не мерзніть там!

Вони розійшлися в різні боки.

Кожна — у своїх справах.

У Pulse Орися відчинила двері о сьомій сорок.

Марія мала прийти трохи пізніше, тому перші хвилини Орися працювала сама. Увімкнула кавомашину, перевірила молоко, розклала серветки, витерла стіл біля вікна.

На стійці лежав блокнот, у якому вона записувала замовлення постачальникам. Між сторінками стирчав чек із магазину, а на останній сторінці Марія вчора намалювала чашку з обличчям і підписала: «Я після третьої кави».

Орися усміхнулася й закрила блокнот.

Двері відчинилися.

— Добрий ранок, — сказав Микола Петрович, знімаючи рукавички. — У вас сьогодні тепло. На вулиці таке враження, що осінь вирішила остаточно з нами посваритися.

— Може, їй просто не вистачає кави.

— Тоді ви повинні негайно втрутитися.

— Американо?

— А ви як думаєте?

— Я вже навіть не питаю.

Він сів за свій звичний столик біля вікна. Поки Орися готувала каву, Микола Петрович дістав із внутрішньої кишені куртки невеликий аркуш паперу.

— Я тут записав, — повідомив він, коли вона поставила перед ним чашку.

— Що саме?

— Назви бібліотек. Ви ж обіцяли допомогти з книжками моєї дружини.

Орися витерла руки рушником і сіла навпроти на вільний стілець.

— Так. Я сьогодні після обіду подивлюся, куди можна звернутися. Ви вирішили, що все-таки віддасте їх?

— А що їм у мене робити? Стояти на полицях і збирати пил? Вона їх любила. Постійно щось читала, підкреслювала олівцем, закладала сторінки квитками, папірцями, навіть старими рецептами.

Він усміхнувся, але погляд залишався серйозним.

— Я не можу просто винести все на смітник. Та й не хочу. Мені здається, вона б не заперечувала, якби ці книжки читали інші люди.

— Тоді знайдемо їм місце.

— Ви так легко це кажете.

— Бо це можна зробити. Не все, звісно. Але це — можна.

Микола Петрович подивився на неї, ніби обдумуючи відповідь.

— Знаєте, Орисю, іноді мені здається, що люди надто багато відкладають на потім. Телефонні дзвінки, зустрічі, розмови. Думають, що ще встигнуть.

Орися не стала заперечувати.

Вона й сама знала, скільки разів відкладала щось важливе через роботу, втому чи переконання, що завтра буде зручніше.

— А іноді, — продовжив він, — треба просто взяти й зробити. Навіть якщо не знаєш, як правильно.

— Ви сьогодні прийшли не лише за кавою.

— Ні. Сьогодні я прийшов іще трохи повчити життя власним прикладом.

— Тоді наступного разу за лекцію доведеться платити окремо.

Микола Петрович засміявся.

— От за це я й люблю ваше кафе. Тут навіть старому буркотуну не дозволяють надто серйозно ставитися до себе.

Орися повернулася за стійку, а він залишився біля вікна, час від часу поглядаючи на людей, які поспішали тротуаром.

Коли він пішов, то забрав із собою аркуш зі списком бібліотек, але забув рукавички.

Орися поклала їх у шухляду.

Він неодмінно повернеться.

Близько дев’ятої в Pulse зайшла дівчина років двадцяти п’яти.

Вона довго розглядала меню, хоча воно майже не змінювалося останні кілька місяців. Потім замовила чай і маленький круасан, сіла за столик у кутку й дістала телефон.

Орися помітила, що дівчина кілька разів набирала повідомлення, стирала його й починала знову.

Зрештою вона натиснула кнопку виклику.

— Мамо? Привіт.

На тому кінці щось відповіли.

— Та ні, я не зайнята. Просто вийшла випити чаю.

Пауза.

— Нормально в мене все.

Дівчина відламала шматочок круасана, але не з’їла.