Глава 29

                                Місто, у якому 

                              кожен щось будує

Орися прийшла до Pulse раніше, ніж зазвичай.

Не тому, що мала багато роботи. Просто прокинулася о шостій, полежала кілька хвилин, подивилася у вікно й зрозуміла, що більше не засне. У квартирі було тихо, телефон мовчав, а думки вже крутилися навколо списку справ, який вона складала в голові щовечора.

Молоко. Кава. Замовлення випічки. Розрахунок за електрику. Зателефонувати постачальнику. Перевірити, чи не забула Марія замовити паперові стаканчики.

І ще треба було нарешті розібрати шухляду під касою, де за останній місяць накопичилися чеки, ручки без стрижнів, кілька гумок для волосся та незрозумілий ключ, якого ніхто не впізнавав.

Орися зупинилася перед дверима кав'ярні й дістала ключі.

— Сьогодні без пригод, — сказала вона сама собі.

Відчинила двері.

Усередині було прохолодно. Вона ввімкнула світло, поставила сумку за стійку й підняла жалюзі. За вікном Київ уже починав прокидатися: двірник прибирав листя біля сусіднього будинку, кур'єр ніс великий паперовий пакет, а біля переходу двоє чоловіків сперечалися, кому з них потрібно було повернути раніше.

Орися спостерігала за ними кілька секунд, потім узялася до роботи.

Спочатку все йшло добре.

Вона ввімкнула кавомашину, перевірила холодильник, розклала випічку. Навіть встигла знайти в шухляді той самий ключ і з'ясувати, що він відчиняє маленьку шафку з мийними засобами.

О сьомій двадцять задзвонив телефон.

— Якщо це знову постачальник, я не відповідаю, — пробурмотіла Орися.

На екрані висвітилося ім'я Марії.

— Слухаю.

— Ти вже на місці?

— Ні, я телефоную тобі з космосу.

— Дуже смішно. Я просто уточнюю.

— Маріє, я відчинила кав'ярню ще десять хвилин тому.

— Чудово. Тоді не лякайся, але я сьогодні трохи запізнюся.

Орися заплющила очі.

— Наскільки трохи?

— Ну...

— Маріє.

— Мені потрібно заїхати до мами. Вона вчора купила нову шафку для кухні, а тепер не може зрозуміти, чому в ній не тримаються дверцята.

— І ти, звісно, єдина людина в Києві, яка може врятувати цю шафку.

— Саме так.

Орися засміялася.

— Їдь. Я впораюся.

— Ти впевнена?

— Так. Тільки якщо твоя мама раптом вирішить зібрати ще й кухню з нуля, передай їй, що я сьогодні зайнята.

— Передам. І дякую.

Коли розмова закінчилася, Орися поставила телефон на зарядку й пішла протирати столики.

Вона ще не знала, що цього дня їй доведеться не лише варити каву.

Але в Pulse так траплялося часто.

Люди заходили сюди зі своїми справами, турботами й невеликими катастрофами. Іноді вони просто хотіли випити американо. Іноді — посидіти в теплі. А часом їм потрібно було, щоб хтось сказав: «Сідай. Зараз розберемося».

Першим прийшов Микола Петрович.

Він відчинив двері, зняв шапку й одразу попрямував до стійки.

— Доброго ранку, Орисю.

— Доброго ранку. Американо?

— Ти мене вже зовсім не поважаєш. Невже я схожий на людину, яка змінює свої звички?

— Ні. Просто перевіряю, чи ви не вирішили сьогодні перейти на чай.

— На чай? У такий час? Дитино, не лякай мене.

Орися засміялася й почала готувати каву.

Микола Петрович сів за свій звичний столик біля вікна, дістав окуляри й розгорнув газету, яку купував дорогою. Він приходив майже щодня, навіть коли не мав особливих справ. Іноді розповідав про сусідів, іноді скаржився на ціни, а іноді просто сидів, читаючи новини й зрідка коментуючи їх уголос.

Сьогодні він довго розглядав оголошення на останній сторінці.

— Орисю, а ти не знаєш, кому потрібні старі книжки?

— Які книжки?

— Та різні. У мене вдома ціла шафа. Дружина колись збирала. Романи, історія, кулінарні. Я думав віддати комусь, хто читатиме.

Орися поставила перед ним чашку.

— Можна запропонувати бібліотеці. Або запитати в районній групі. Зараз багато хто збирає книжки для невеликих бібліотек і просторів.

— Оце я й хотів зробити. Тільки не хочу, щоб їх забрали й поставили в коробки, а потім забули.

— Тоді можна спочатку скласти список і домовитися з конкретним місцем.

Микола Петрович задоволено кивнув.

— Ти в мене розумна.

— У вас просто хороша кава.

— Не відволікай мене компліментами. Я серйозно.

Він дістав телефон, відкрив фотографію книжкової шафи й показав Орисі. Книжок було багато — від тоненьких збірок оповідань до товстих томів у потертих обкладинках.

— Оце все?

— І ще дві коробки на балконі.

— Ви вирішили відкрити бібліотеку?

— Якби пенсія дозволяла, я б і відкрив.

Він усміхнувся, але в усмішці було щось сумне.

Орися знала, що дружини Миколи Петровича вже кілька років немає. Він рідко говорив про неї прямо, проте часом згадував якусь дрібницю: як вона складала рушники, як сварила його за пізню вечерю, як купувала книжки, хоча вдома вже не залишалося вільного місця.

— Давайте так, — запропонувала Орися. — Ви сфотографуєте книжки, а я допоможу написати оголошення. Потім пошукаємо місце, де їх справді читатимуть.

— Домовилися.

Микола Петрович склав газету.

— Тільки не сьогодні. Сьогодні я маю важливу справу.

— Яку?

— Мені треба купити картоплю. Якщо не куплю до обіду, дружина вві сні мені цього не пробачить.

Орися усміхнулася, але нічого не відповіла.

Вона вже навчилася не виправляти його, коли він згадував дружину так, ніби вона просто вийшла до магазину й ось-ось повернеться.

Іноді пам'ять була для людини способом не залишатися самій.

Близько дев'ятої в Pulse зайшов Женя.

Орися впізнала його з фотографій, які Сашко колись показував їй у телефоні. Високий, темноволосий, із короткою стрижкою та великою сумкою через плече. Він оглянув кав'ярню, помітив вільне місце й підійшов до стійки.

— Доброго ранку. Мені, будь ласка, американо.