Глава 28

                           Те, ким ми стаємо

Сашко саме намагався втримати телефон так, щоб у кадр потрапила Лайма, а не половина його обличчя, коли кішка вирішила, що знімання їй набридло.

Вона підвелася, пройшлася по дивану й сіла просто перед камерою, закривши собою весь огляд.

— Лаймо, ти серйозно?

Кішка повільно кліпнула очима.

— Я ж тебе попереджав. Не лізь у кадр, якщо не готова працювати на результат.

Лайма позіхнула.

Сашко опустив телефон і засміявся. Відео вийшло невдалим, але видаляти його він не поспішав. Останнім часом він узагалі почав менше вимагати від себе ідеального результату. Якщо щось виходило смішним, залишав. Якщо не подобалося — переробляв. А якщо не було настрою, просто відкладав телефон.

Він знову відкрив TikTok, перевірив коментарі під учорашнім відео й відповів кільком людям. Потім зайшов у повідомлення.

Одне з них було від знайомого, з яким вони давно не бачилися.

Женя: Ти взагалі живий? Чи тебе тепер можна знайти тільки в TikTok?

Сашко усміхнувся.

Вони з Женею познайомилися ще до того, як їхні дороги розійшлися по різних напрямках. Обидва знали, що таке військова служба, що означає чекати на звістку й повертатися до звичайних справ, коли всередині ще далеко не все стало на свої місця.

Женя теж уже не служив. Після повернення він не став довго шукати, чим зайнятися. Взявся за справу, про яку думав давно, — створив власне виробництво одягу. Починав із невеликого приміщення, кількох машин і людей, які погодилися спробувати разом із ним. Тепер у нього була своя команда, замовлення, постачальники, тканини, лекала й постійний головний біль через терміни.

Сашко бачив його сторінку в соціальних мережах. Там Женя показував нові моделі, робочі процеси, готові речі й іноді себе на виробництві — з таким виглядом, ніби за кожною футболкою стояла окрема військова операція.

Сашко надрукував відповідь.

Сашко: Живий. Просто зайнятий важливими справами.

Женя: Наприклад?

Сашко: Веду переговори з Лаймою. Вона хоче захопити мій диван.

Відповідь прийшла майже одразу.

Женя: Серйозний противник. Не ризикуй без підкріплення.

Сашко засміявся.

Сашко: Як ти сам?

Цього разу Женя відповів не відразу.

Та працюю. Виробництво, замовлення, люди. Усе як завжди. Треба буде побачитися. Є що розповісти.

Сашко перечитав останнє речення.

Вони давно не сиділи разом, не розмовляли нормально, не згадували спільних знайомих. Їхнє спілкування поступово звелося до коротких повідомлень і реакцій на публікації. Ніхто не сварився, не ображався. Просто в кожного було своє життя.

Сашко поклав телефон на диван і подивився на Лайму.

— Ну що, зустріч із людиною. Як думаєш?

Кішка почала вмиватися.

— Ясно. Твоя підтримка безцінна.

Він знову взяв телефон.

Сашко: Давай. Можу завтра. Зустрінемося в Pulse?

Женя: Домовилися. Тільки цього разу без зникнень на пів року.

Сашко набрав:

«Постараюся».

Потім додав смайлик і відправив.

Йому було трохи незвично планувати зустріч наперед. Раніше це не викликало жодних питань. Тепер навіть проста домовленість могла змусити його задуматися: чи матиме він сили вийти з дому, чи буде настрій говорити, чи не захочеться в останню хвилину все скасувати.

Але він вирішив не відмовлятися від зустрічі ще до того, як вона відбулася.

Іноді варто було хоча б спробувати.

Наступного дня Pulse зустрів Сашка звичним запахом кави та свіжої випічки.

Орися стояла за стійкою й щось пояснювала постачальникові телефоном. Побачивши Сашка, вона привітно махнула йому рукою, показуючи, що зараз звільниться.

Він сів біля вікна, поклав телефон на стіл і оглянув зал.

Кілька відвідувачів працювали за ноутбуками. За одним зі столиків чоловік читав газету, а біля стійки молода мама допомагала маленькому синові зняти куртку. Хлопчик наполегливо просив какао, хоча мати пояснювала, що спочатку потрібно поїсти.

Звичайний ранок.

Сашко вже звик до того, що в Pulse не потрібно було вигадувати собі заняття. Можна було просто сидіти, пити каву й дивитися, як люди приходять і йдуть.

— Привіт, — Орися нарешті підійшла до нього. — Американо?

— Так, будь ласка.

— Вода теж?

— Ти вже знаєш відповідь.

— Перевіряю, чи не змінився ти за ніч.

— Ні. Але Лайма намагається захопити квартиру.

— Передай їй, що я на її боці.

— Отже, у мене немає союзників.

— У тебе є кава.

— Це вже щось.

Орися поставила перед ним чашку й повернулася до стійки.

Сашко дістав телефон, відкрив повідомлення від Жені й написав, що вже на місці.

Відповідь надійшла за кілька хвилин.

«Заходжу».

Сашко підняв голову, коли над дверима дзенькнув дзвіночок.

Женя зайшов у кав'ярню, знімаючи темну куртку. Він трохи змінився з часу їхньої останньої зустрічі: коротше підстрижене волосся, щетина, трохи втомлене обличчя. У руках тримав невелику сумку з логотипом власного бренду.

Спочатку він оглянув зал, а потім помітив Сашка.

— О, ось ти де.

— А ти думав, я пожартував?

— Я думав, що ти напишеш за п'ять хвилин до зустрічі, що в тебе термінові справи.

Сашко всміхнувся.

— Я й сам цього боявся.

Женя підійшов і простягнув руку. Вони потиснули її, а потім коротко обійнялися — без зайвих слів, як люди, яким не потрібно доводити, що вони раді бачити одне одного.

— Як ти? — запитав Женя, сідаючи навпроти.

Сашко злегка знизав плечима.

— По-р-різному. Сьогодні нормально.

Женя кивнув, не ставлячи наступних десяти запитань.

— Тоді не псуватиму день серйозними розмовами. Що тут хорошого?

— Кава.

— Це я вже зрозумів за запахом.

— І печиво.

— О, тепер розмова пішла в правильному напрямку.

Орися підійшла прийняти замовлення.

— Доброго дня. Що будете?

— Американо, будь ласка. І щось солодке, якщо у вас є.