Глава 27

                         Те, хто бачить тебе 

                          по той бік екрана

Сашко довго дивився на телефон, перш ніж натиснути на знайому іконку.

TikTok.

Він не заходив туди вже кілька місяців . Не тому, що видалив застосунок чи вирішив більше нічого не публікувати. Просто іноді йому здавалося, що на все інше вистачає сил, а на камеру — ні.

Хоча раніше все було інакше.

Були дні, коли він міг витратити вечір на відео, перезняти один момент кілька разів, посміятися з невдалого дубля, а потім викласти результат і піти спати, навіть не чекаючи реакцій. Йому подобалося створювати щось своє. Подобалося, що в нього є заняття, яке не потребує пояснень, довгих розмов чи відповідей на запитання, до яких він не завжди був готовий.

Потім багато чого змінилося.

Не в один день. Не після якоїсь однієї події. Просто поступово деякі речі відійшли на другий план, а інші стали забирати надто багато сил.

Та TikTok залишився.

Він досі зберігав старі відео, іноді переглядав їх, знаходив невдалі кадри й усміхався. Деколи навіть відкривав редактор, щось обрізав, змінював порядок фрагментів, а потім закривав усе, так і не опублікувавши.

Сьогодні він теж зайшов без конкретного плану.

Лайма лежала поруч на дивані, згорнувшись клубочком. Її хвіст час від часу смикався уві сні. На екрані змінювалися відео, люди жартували, показували свої будні, розповідали історії, танцювали, готували їжу.

Сашко дивився на них і думав, що кожен із цих людей має власне життя за межами кількох секунд на екрані.

І ніхто з них не зобов'язаний показувати все.

Він відкрив власний профіль.

Старі публікації. Знайомі обкладинки. Коментарі, на які він колись відповідав майже одразу. Деякі відео досі набирали перегляди, хоча він виклав їх давно.

— Ну що, Лаймо? — тихо запитав він. — Може, пора повертатися?

Кішка розплющила одне око.

— Твоя думка дуже важлива.

Вона позіхнула й знову заплющила очі.

— Я так і знав.

Сашко засміявся.

Потім відкрив камеру.

Не для того, щоб одразу щось викладати. Просто хотів спробувати. Подивитися, як почуватиметься, коли знову побачить себе на екрані.

Він записав коротке відео, переглянув, скривився й видалив.

Записав ще одне.

Те теж не сподобалося.

На третьому він раптом помітив, що Лайма піднялася, підійшла просто до телефону й уткнулася носом у камеру.

— Та к-куди ти лізеш? — засміявся він, відсуваючи її мордочку. — Це взагалі-то мій профіль.

Лайма відповіла йому нявканням.

Сашко переглянув запис і вперше за вечір не захотів його видаляти.

Відео було звичайним. Він на дивані, кішка лізе в кадр, його сміх і кілька слів, які він сказав, не готуючись.

Саме таким він і хотів його залишити.

Але перш ніж опублікувати, Сашко знову зупинився.

Колись він майже не думав про те, як виглядає збоку. Тепер іноді ловив себе на тому, що оцінює власне обличчя, голос, рухи. Думав, чи не помітить хтось його заїкання, чи не почне ставити зайві запитання, чи не з'явиться коментар, після якого бажання щось публікувати зникне на кілька тижнів.

Він знав, що не може контролювати чужі реакції.

Але знати — не означало перестати хвилюватися.

— Та ну тебе, — сказав він сам собі.

І натиснув «Опублікувати».

Потім відклав телефон на диван і пішов на кухню ставити чайник.

Він не хотів сидіти над екраном, перевіряючи кожне сповіщення. Не хотів, щоб кількість переглядів визначала, чи варто було йому взагалі щось робити.

Коли повернувся, Лайма вже вмостилася на його місці.

— Звісно, — промовив Сашко. — Ти тут головна.

Телефон засвітився.

Перше вподобання.

Потім друге.

З'явився коментар:

«Ахахах, кішка просто вирішила стати головною героїнею».

Сашко посміхнувся й відповів:

«Вона так вважає щодня».

Він не відчув якогось особливого тріумфу. Просто стало трохи легше.

Ніби він повернувся до чогось знайомого, що давно лежало поруч і чекало, поки він знову зверне на нього увагу.

До Pulse він прийшов наступного дня після обіду.

Орися саме розкладала чисті чашки на полиці, коли почула дзвіночок над дверима.

— Привіт, Сашку.

— П-привіт.

Він зняв куртку, повісив її на спинку стільця біля вікна й сів на своє звичне місце.

— Американо? — запитала Орися.

— Так. І води, будь ласка.

— Зараз буде.

Вона не стала запитувати, як він спав, чи все в нього добре й чому останнім часом він заходив рідше. Просто приготувала каву, поставила перед ним склянку води й залишила біля чашки маленьке печиво.

Сашко подивився на нього.

— Це що?

— Печиво.

— Я бачу.

— Тоді навіщо питаєш?

Він усміхнувся.

— А раптом ти вирішила мене підкупити?

— За що?

— Не знаю. Може, хочеш, щоб я помив у тебе всі вікна.

— За одне печиво всі вікна? Я ще не настільки жорстока.

— Добре. Тоді за два я помию одне.

— Домовилися.

Орися повернулася за стійку, а Сашко взяв телефон. Він хотів перевірити повідомлення, але зупинився на власному відео.

Перегляди зростали повільно. З'явилося ще кілька коментарів. Один користувач написав, що в нього теж є кішка, яка постійно лізе в кадр.

Сашко почав друкувати відповідь, але почув голос Орисі:

— Щось цікаве?

Він підняв голову.

— Та... я вчора відео виклав.

— У TikTok?

— Ага.

Орися підійшла ближче, витираючи руки рушником.

— Ти й досі знімаєш?

Сашко на секунду замовк.

Він не знав, чому це запитання раптом здалося таким важливим. Можливо, тому, що за останній час чимало звичних речей зникли з його життя або змінилися настільки, що він уже не впізнавав себе в них.

А це залишилося.

— Т-так, — відповів він. — Тобто... не постійно. Буває, що нічого не знімаю тижнями. А потім раптом хочеться.

— І що ти викладаєш?