Глава 26

                          Те, кому теж потрібна 

                              підтримка

Орися зрозуміла, що проспала, ще до того, як розплющила очі.

Телефон лежав під подушкою й настирливо вібрував. За вікном уже шуміли машини, хтось голосно розмовляв у дворі, а на екрані світилися три пропущені від Марії та одне повідомлення від Олега.

Вона витягнула телефон і примружилася.

Марія: Ти де?

Марія: Я вже відкрила кав'ярню.

Марія: І не кажи, що ще спиш.

Орися набрала відповідь, навіть не підводячись.

Орися: Я не сплю.

Відповідь прийшла миттєво.

Марія: Тоді чому ти не відповідаєш на дзвінки?

Орися подивилася на телефон, потім на стелю.

— Бо я дуже зайнята, — пробурмотіла вона. — Лежу.

Вона все-таки піднялася, швидко вмилася, зібрала волосся в недбалий хвіст і натягнула перший светр, який знайшла на стільці. На кухні випила кілька ковтків холодної кави, залишеної ще з учора, скривилася й вирішила, що сьогодні починати день із такого напою — окрема форма самопокарання.

Олег написав знову.

Олег: Ти вже прокинулася чи мені їхати рятувати Pulse?

Орися: Марія вже врятувала. Ти запізнився.

Олег: Шкода. Я вже придумав промову.

Орися: Залиш її на випадок, якщо ми з Марією спалимо кавомашину.

Олег: Тоді беру вогнегасник.

Орися всміхнулася й нарешті вийшла з квартири.

День починався звичайно. Принаймні зовні.

Але вона вже знала: навіть у найзвичайнішому дні може знайтися людина, якій потрібно трохи більше, ніж кава.

У Pulse пахло свіжою випічкою та меленою кавою.

Марія стояла за стійкою, розкладала круасани й мала такий вигляд, наче за останні пів години встигла посваритися з постачальником, кавомашиною і щонайменше двома законами фізики.

— О, наша сонна красуня, — промовила вона, побачивши Орисю. — Я вже думала, що доведеться самій керувати цим закладом.

— Ти й так ним керуєш.

— Саме тому я ще не звільнилася.

Орися повісила куртку, вимила руки й підійшла до стійки.

— Що в нас?

— Двоє людей запитали, чи є вівсяне молоко. Один чоловік сказав, що наша кава стала міцнішою. А пан Микола Петрович повідомив, що в нього знову не працює ліфт.

— У його будинку?

— Ні, у сусідньому. Але, за його словами, це все одно проблема всього району.

Орися засміялася.

— Значить, усе стабільно.

— Майже. Ще в нас закінчується сироп із карамеллю.

— Оце вже справжня катастрофа.

— Я знала, що ти мене зрозумієш.

Перші години минули в роботі. Замовлення, чашки, дзвін кавомашини, короткі розмови біля вікна. Орися встигла приготувати каву молодій парі, яка сперечалася через маршрут до вокзалу, прийняти замовлення на десять напоїв для офісу неподалік і вислухати історію пана Миколи Петровича про те, як він колись сам лагодив крани, двері й навіть старий телевізор.

— А тепер, — підсумував він, забираючи американо, — викликаєш майстра, а він приходить через три дні й питає, що сталося.

— Може, ви ще й самі полагодите той ліфт? — запитала Орися.

— Не провокуй мене, дитино. Я вчора вже шукав в інтернеті, як він працює.

Марія, яка саме несла піднос, зупинилася.

— Панe Миколо Петровичу, будь ласка, не треба.

— Чому це?

— Бо я живу на четвертому поверсі.

Він розсміявся, побажав їм гарного дня й пішов.

Орися дивилася йому вслід із посмішкою, коли двері знову відчинилися.

До кав'ярні зайшла жінка років п'ятдесяти. Вона була охайно вдягнена, тримала в руках невелику сумку й постійно перевіряла телефон. Зупинившись біля входу, жінка оглянула зал, наче шукала когось, але потім обрала столик у дальньому кутку.

— Доброго дня, — привіталася Орися, підійшовши до неї. — Що вам приготувати?

Жінка підняла голову.

— Чай, будь ласка. Чорний. Без цукру.

— Звичайно.

Орися принесла чай і вже хотіла відійти, коли помітила, що жінка знову дивиться на телефон. На екрані було відкрите вікно повідомлень. Вона набирала щось, стирала й починала знову.

— Вибачте, — раптом промовила жінка. — У вас можна трохи посидіти? Я замовлю ще щось, якщо потрібно.

— Звісно, можна. Ви можете сидіти скільки вам потрібно.

— Просто я чекаю на доньку. Ми мали зустрітися годину тому.

— Вона затримується?

Жінка ледь помітно всміхнулася.

— Вона сказала, що не прийде.

Орися не знала, що відповісти. У цій короткій фразі було щось таке, через що не хотілося поспішати з порадами.

— Ми посварилися, — додала жінка. — Учора. Через дурницю, як мені здавалося. Я сказала їй, що вона завжди думає тільки про себе. А вона відповіла, що я все життя вирішую за неї.

Жінка обхопила долонями чашку.

— Їй тридцять років. У неї своя квартира, робота, свої плани. А я досі телефоную їй і запитую, чи тепло вона вдягнулася. Наче вона не може сама про себе подбати.

— Мабуть, ви хвилюєтеся за неї.

— Звісно, хвилююся. Вона ж моя дитина.

Орися сіла навпроти лише після того, як жінка кивнула, дозволяючи.

— А вона, мабуть, хоче, щоб ви бачили в ній дорослу людину.

Жінка опустила очі.

— Я це розумію. Розумію головою. А коли вона не відповідає на дзвінок, у мене всередині все перевертається. Я починаю думати, що щось сталося. А потім телефоную ще раз. І ще. І зрештою вона злиться.

— Ви їй сьогодні писали?

— Чотири рази.

— І що написали?

Жінка розблокувала телефон і показала останнє повідомлення.

«Я ж казала тобі, що колись ти пошкодуєш, що відштовхуєш мене».

Вона швидко вимкнула екран.

— Не треба було цього писати, правда?

— Мені здається, ви написали це, бо вам боляче. Але донька могла прочитати це як докір.

Жінка кивнула. Очі в неї стали вологими, та вона не заплакала.

— Я не хочу втратити з нею зв'язок. У мене більше нікого немає. Чоловік помер шість років тому. Після цього я ніби вчепилася в неї. Тепер боюся, що сама ж усе зіпсую.