Глава 25

                  День, коли ніхто не запитав

Орися прокинулася від дзвінка телефона.

Вона навіть не розплющила очей, лише намацала пристрій на тумбочці й піднесла до вуха.

— Алло…

— Ти спиш?

Орися впізнала голос Марії й повільно накрила обличчя ковдрою.

— Ні. Я просто вирішила полежати із заплющеними очима й подумати про сенс життя.

— О сьомій ранку?

— Саме в цей час найкраще думається.

— Тоді думай дорогою до Pulse. У нас закінчилися паперові стаканчики.

Орися різко розплющила очі.

— Як закінчилися?

— Так само, як закінчується все, чого ти вчасно не замовляєш.

— Маріє, я замовляла їх минулого тижня!

— А люди пили з них каву. Уявляєш?

Орися застогнала й сіла на ліжку.

— Добре. Зараз буду.

— І купи молоко.

— Купила вчора.

— Тоді забери його з холодильника.

— Маріє!

— Усе, цілую. Чекаю.

Дзвінок обірвався.

Орися кілька секунд дивилася на телефон, потім відкинула ковдру й підвелася.

— Колись я відкрию маленьку кав'ярню, де не буде кави, — сказала вона порожній кімнаті. — І ніхто не телефонуватиме мені о сьомій ранку.

Телефон завібрував знову.

Повідомлення від Олега.

Олег: Доброго ранку. Як ти?

Орися усміхнулася.

Орися: Мене щойно повідомили, що я більше не маю стаканчиків для кави.

Олег: Співчуваю. Важкі часи.

Орися: Не жартуй. Я ще не пила кави.

Олег: Можу привезти.

Вона задумалася на кілька секунд.

Орися: Каву чи стаканчики?

Олег: Залежить від того, що більше врятує моє життя.

Орися: Стаканчики. Однозначно.

Олег: Зрозумів. Починаю рятувальну операцію.

Орися засміялася й пішла збиратися.

Ранок, який починався з роздратування, уже здавався трохи кращим.

Коли вона прийшла до Pulse, Марія стояла за стійкою й уважно дивилася на порожню коробку.

— Не дивись на неї так, — сказала Орися, знімаючи куртку. — Вона не винна.

— А хто винен?

— Обставини.

— Обставини в нас працюють без вихідних.

Орися повісила куртку й підійшла до кавомашини.

— Ти замовила стаканчики?

— Так.

— Коли привезуть?

— Завтра.

Орися повільно повернулася до неї.

— Маріє.

— Що?

— Сьогодні вони нам потрібні.

— Я це розумію.

— А що ми робитимемо сьогодні?

Марія простягнула їй аркуш паперу.

На ньому великими літерами було написано: «КАВА ТІЛЬКИ В ЧАШКАХ».

Орися прочитала напис, потім подивилася на Марію.

— Ти серйозно?

— А що? У нас є чашки.

— У нас є чашки для тих, хто сідає за столики. А люди, які беруть каву із собою?

— Сьогодні вони відкриють для себе прекрасний світ сидіння.

Орися розсміялася так голосно, що Марія теж не втрималася.

— Добре, — сказала Орися. — Працюємо з тим, що маємо.

Вона поставила біля каси невелику табличку, пояснила Марії, як організувати видачу замовлень, і взялася за приготування.

За десять хвилин двері відчинилися.

На порозі стояв Олег із двома коробками.

— Доброго ранку, — сказав він.

Орися подивилася на коробки.

— Ти що, пограбував склад?

— Я привіз стаканчики.

— Звідки?

— У знайомих є невеликий магазин. Вони позичили нам кілька упаковок до завтра.

Орися підійшла до нього й обійняла.

— Ти неймовірний.

— Я знаю.

Вона відсторонилася.

— Не псуй момент.

— Вибач.

Марія вже забирала коробки.

— Олег, ти врятував нас. Якщо колись захочеш безкоштовну каву, просто скажи.

— А якщо я захочу безкоштовну каву щодня?

— Тоді доведеться працювати.

— Я так і думав.

Орися дивилася на них і посміхалася.

Їй подобалося бачити Олега тут. Не лише тому, що він допомагав. Просто він поступово ставав частиною її повсякденного життя. Не гостем, якого треба розважати, і не людиною, перед якою потрібно вдавати, що все завжди гаразд.

Він міг зайти, поставити коробки, пожартувати з Марією й запитати, чи вона вже снідала.

Іноді саме так виглядала близькість.

Не як у кіно.

Зате по-справжньому.

Близько десятої до кав'ярні зайшла літня жінка в темно-синьому пальті.

Орися впізнала її не одразу. Жінка була тут лише кілька разів, завжди брала чорний чай і сідала за столик біля стіни.

Сьогодні вона тримала в руках невелику сумку й постійно поглядала на телефон.

— Доброго ранку, — привіталася Орися. — Вам як завжди?

Жінка підняла голову.

— Ви мене пам'ятаєте?

— Звісно. Чорний чай?

— Так. Дякую.

Орися приготувала чай і принесла його до столика.

Жінка не поспішала знімати пальто. Вона поставила сумку на підлогу, поклала телефон поруч із чашкою й довго дивилася на екран.

Орися вже хотіла відійти, але жінка заговорила першою.

— Мені сьогодні мають зателефонувати.

— Чекаєте на дзвінок?

— Так.

Вона вимовила це так, наче в цих двох словах було значно більше, ніж просто очікування телефонного дзвінка.

Орися сіла навпроти, але не надто близько.

— Хочете, я принесу вам ще води?

— Ні, дякую. Чаю достатньо.

Жінка поправила рукав пальта.

— Мій син зараз далеко. Він давно не телефонував. Я знаю, що він зайнятий, у нього своє життя, але… — Вона зупинилася й нервово усміхнулася. — Вибачте. Не знаю, навіщо я вам це розповідаю.

— Можливо, тому, що вам захотілося комусь сказати.

Жінка подивилася на Орисю.

— Ви не думаєте, що я нав'язуюся?

— Ні.

— Я просто не хочу телефонувати йому знову. Не хочу, щоб він відчував, ніби я його контролюю. Але й сидіти вдома, дивитися на телефон… теж не можу.

Орися згадала власні ранки, коли перевіряла повідомлення від Олега. Знала, як легко звичайний телефон може перетворитися на місце, де людина шукає спокій і водночас знаходить нову тривогу.

— А як вас звати? — запитала вона.

— Валентина.

— Валентино, ви можете посидіти тут стільки, скільки потрібно.