Глава 24

            Місто, яке не питає дозволу жити

Орися зрозуміла, що проспала, ще до того, як розплющила очі.

Телефон лежав на тумбочці й показував 7:18. Будильник мав задзвонити о шостій сорок, але, очевидно, вона вимкнула його уві сні. За вікном уже шуміли машини, у дворі хтось сварився через неправильно припарковане авто, а з кухні долинав запах кави.

Орися різко сіла на ліжку.

— Кава.

Вона подивилася на двері, потім на телефон.

— Ні. Ні-ні-ні. Тільки не сьогодні.

У Pulse на неї чекали ранкова поставка, Марія, яка мала прийти раніше, і постійні відвідувачі, котрі, здається, вважали, що кав'ярня працює не за графіком, а за особистим договором із кожним із них.

Орися швидко вмилася, зібрала волосся й натягнула джинси. На кухні вона вихопила з холодильника йогурт, зробила кілька ковтків води та вже біля дверей згадала, що забула ключі від кав'ярні.

Повернулася.

Знайшла їх у сумці.

Потім знову повернулася, бо забула телефон.

— Прекрасний початок дня, — пробурмотіла вона.

Коли вона нарешті вийшла з квартири, телефон завібрував.

Олег: Ти вже прокинулася?

Орися набрала відповідь, спускаючись сходами.

Орися: Фізично — так. Морально ще ні.

Олег: Щось сталося?

Орися: Я проспала.

Олег: Тобто нічого нового.

Вона зупинилася на сходинці.

Орися: Ти зараз хочеш сказати, що я постійно запізнююся?

Олег: Я такого не казав.

Орися: Але подумав.

Олег: Я взагалі мовчу.

Орися пирхнула й сховала телефон.

Їй подобалося, що з Олегом можна було говорити ось так. Без необхідності кожне слово пояснювати, без страху, що жарт буде сприйнятий неправильно. Не кожен їхній день був легким. Бували вечори, коли він мовчав, а вона не знала, як підійти. Бували ранки, коли їй хотілося запитати, чи все справді добре, але вона розуміла, що відповідь не завжди вміщується в одне речення.

Та між цим усім залишалися такі повідомлення.

І вона берегла їх не менше, ніж серйозні розмови.

Коли Орися відчинила двері Pulse, Марія вже чекала біля входу з двома паперовими пакетами.

— Ти де була?

— Добрий ранок і тобі.

— Я вже встигла подумати, що сьогодні сама відкриватиму кав'ярню.

— А ти не могла?

— Могла. Але тоді довелося б самій розбиратися з кавомашиною, а я ще не настільки відчайдушна.

Орися відчинила двері ширше й пропустила її всередину.

— У пакеті що?

— Булочки.

— Звідки?

— Купила дорогою.

Орися завмерла.

— Ти купила випічку для кав'ярні?

— Не дивись на мене так. Наш постачальник написав, що затримується. Я вирішила, що люди не повинні страждати через його життєві обставини.

Орися розсміялася.

— Ти розумієш, що я тебе люблю?

— Звісно. Особливо коли я рятую твій бізнес.

Вони швидко взялися до роботи. Орися ввімкнула кавомашину, Марія розставила випічку, перевірила холодильник і почала готувати зал до відкриття.

За кілька хвилин у кав'ярні запахло свіжою кавою.

Орися поправила стільці, протерла стійку й поглянула на вулицю крізь велике вікно.

Київ уже прокинувся.

Люди поспішали до зупинки, водій маршрутки нетерпляче сигналив автомобілю попереду, а жінка в довгому пальті намагалася одночасно говорити телефоном і застібати дитині куртку.

Місто ніколи не чекало, поки хтось буде готовий до нового дня.

Воно просто починало жити.

Орися відчинила двері.

— Усе. Працюємо.

— Ти так сказала, наче ми зараз підемо в бій, — зауважила Марія.

— Після ранкового напливу людей я не бачу великої різниці.

— Тоді тримай оборону біля кавомашини. Я відповідаю за булочки.

Першим прийшов Микола Петрович.

Він з'являвся майже щодня приблизно в один і той самий час. Завжди в темній куртці, завжди з невеликою сумкою через плече й завжди з виглядом людини, яка вже має власну думку про те, що відбувається у світі.

— Доброго ранку, дівчата.

— Доброго ранку, Миколо Петровичу, — відповіла Орися. — Ваш американо?

— А ти як думаєш?

— Думаю, одного дня ви мене здивуєте й замовите какао.

Він скривився.

— Не дочекаєшся.

— Запишу це як обіцянку.

Микола Петрович сів біля вікна й поклав сумку на сусідній стілець.

Орися принесла йому каву.

— Як справи? — запитала вона.

— Та як у всіх. У будинку знову ліфт не працює.

— Знову?

— Третій раз за місяць. Я вже думаю, що він має до мене особисту неприязнь.

— Може, йому не подобається, як ви з ним розмовляєте?

— А як я з ним розмовляю?

— Минулого разу ви сказали, що він безвідповідальний.

Микола Петрович серйозно подивився на неї.

— Бо він безвідповідальний.

Марія, яка проходила повз зі стопкою чашок, не витримала й засміялася.

За кілька хвилин до кав'ярні зайшов молодий чоловік у робочій куртці. Він замовив подвійний еспресо, дістав телефон і став нервово переглядати повідомлення.

Орися поставила перед ним чашку.

— Будь ласка.

— Дякую.

Він зробив ковток, обпікся й тихо вилаявся.

— Гаряча? — запитала Орися.

Чоловік глянув на неї.

— Ні, я просто вирішив перевірити, чи ще відчуваю язик.

— І як результат?

— Поки що відчуваю.

Вона усміхнулася й повернулася до стійки.

За наступні пів години в Pulse побували двоє студентів, жінка з ноутбуком, кур'єр, який забіг лише по воду, і чоловік із маленькою дівчинкою.

Дівчинка довго розглядала вітрину.

— Мамо, я хочу оце.

— Ти вчора хотіла інше.

— Бо вчора цього не було.

Орися присіла трохи нижче, щоб опинитися з нею на одному рівні.

— А що ти сьогодні обираєш?

Дівчинка показала на булочку з корицею.

— Оцю.

— Чудовий вибір.

— А можна дві?

Мама засміялася.

— Ти ж одну не доїси.

— Другу татові.

Чоловік, який стояв поруч, здивовано підняв брови.

— А я, виходить, уже погодився?