Глава 23

                     Коли не вистачає слів

Олександр прокинувся від того, що Лайма вмостилася просто на його подушці.

Вона сиділа біля самого обличчя, дивилася на нього й повільно ворушила кінчиком хвоста. Її вигляд був таким серйозним, ніби він проспав щось надзвичайно важливе — ніби десь без нього почалася важлива подія, ніби світ чекав на нього, а він замість цього просто спав. Вона дивилася на нього так, як дивляться на людину, яка порушила всі можливі правила пристойності, але ще не усвідомила цього.

Сашко розплющив одне око.

Око відкрилося повільно — не тому, що він не хотів прокидатися, а тому, що тіло ще не було готове. Воно лежало важке, тепле, м'яке, і кожен рух здавався зусиллям. Він дивився на Лайму крізь щілину між повіками, і вона дивилася на нього крізь свою котячу впевненість у власній правоті.

— Що?

Лайма нявкнула.

Це був короткий, уривчастий звук — майже питання, майже відповідь, майже скарга. Він означав усе й нічого. Він означав «вставай», «нарешті», «чому ти досі лежиш».

— Ні, я ще не встав.

Вона ступила лапою йому на щоку.

Лапа була холодна — не крижана, не гаряча, а саме холодна, як буває холодна лапа кота, який щойно ходив по підлозі, по підвіконню, по речах, які не належали йому. Вона торкнулася його щоки легко, але відчутно — не боляче, але наполегливо. Вона торкнулася так, як торкаються до чогось, що потрібно розбудити.

— Ай! Лаймо!

Кішка спокійно зістрибнула з ліжка й пішла до дверей.

Вона йшла повільно, беззвучно, як тінь. Вона йшла так, як ходять коти — не кваплячись, не сумніваючись, не обертаючись. Вона йшла, бо вирішила йти. Не тому, що він її покликав. А тому, що вона захотіла.

Сашко кілька секунд дивився їй услід, а потім засміявся.

— Зрозумів. Сніданок важливіший за моє життя.

Він сів на ліжку, провів долонями по обличчю й потягнувся до телефона. На екрані було кілька сповіщень, але нічого термінового — реклама, чиєсь повідомлення в групі, нагадування про знижку в магазині. Він перевірив час, відклав телефон і підвівся.

Сьогодні йому не хотілося нікуди поспішати.

Це було незвично — не тому, що він зазвичай поспішав, а тому, що раніше навіть думка про день без плану викликала тривогу. Що робити? Куди йти? Як заповнити час? Тепер він міг просто дозволити дню бути. Просто дозволити йому статися.

За вікном було прохолодно. На сусідньому балконі жінка розвішувала білизну, у дворі двоє хлопчиків сперечалися, кому дістанеться м'яч, а біля під'їзду чоловік намагався завести автомобіль. Звичайний київський ранок, у якому кожен кудись поспішав.

Сашко відчинив вікно на кілька сантиметрів.

У квартиру ввійшло свіже повітря.

Воно було прохолодне — не крижане, не гаряче, а саме прохолодне, як буває прохолодним повітря восени, коли ночі стають довшими, а ранки — холоднішими. Воно входило в приміщення повільно, заповнювало його, змішувалося з теплом, яке залишилося після ночі.

Він постояв так трохи, прислухаючись до звуків міста. Колись він міг просто відкрити вікно й не думати про те, що чує. Тепер іноді його тіло реагувало раніше, ніж він устигав зрозуміти причину звуку.

Але цього ранку все було спокійно.

Він зачинив вікно, пішов годувати Лайму й поставив чайник.

Вода зашумувала — спочатку тихо, потім гучніше, потім із тим характерним звуком, який означає, що закипає. Він стояв і слухав. Просто слухав. Не думав ні про що. Не планував. Не згадував. Просто слухав — і цього було достатньо.

— Слухай, — звернувся він до кішки, поки насипав корм, — я сьогодні маю серйозні плани.

Лайма не відривалася від миски.

Гранули застукотіли по дну — сухий, дрібний звук, який вона почула ще до того, як він почав насипати. Вона вже сиділа напоготові, вже тягнулася вперед, вже готова була накинутися на їжу з тією серйозністю, яку коти вкладають у всі свої справи.

— По-перше, випити чай. По-друге, прибрати. По-третє…

Він озирнувся на стілець, на якому лежали джинси, футболка й кофта, що вже кілька днів чекали свого часу. Вони лежали там так, ніби вирішили залишитися назавжди. Вони лежали там так, ніби були частиною меблів. Вони лежали там так, ніби ніхто не збирався їх чіпати.

— По-третє, зробити вигляд, що я не бачив цього стільця.

Лайма продовжувала їсти.

— Дякую за підтримку.

Він налив собі чаю й сів за стіл.

Чай був гарячий — він обпік язик, але не зупинився. Йому подобалося це відчуття — тепло, яке розходилося по тілу, яке нагадувало, що він живий, що він тут, що він відчуває.

На телефон прийшло повідомлення від Олега.

Олег: Як ти? Що плануєш на сьогодні?

Сашко набрав: «Нормально».

Він подивився на слово.

Воно лежало на екрані — чорне на білому, звичайне, просте. Воно було зручне. Воно закривало тему. Воно не давало нічого, але й не вимагало нічого. Воно було щитом, який можна підняти, коли не хочеш, щоб хтось підійшов надто близько.

Стер.

Спробував інакше.

Сашко: Та нічого особливого. Хочу трохи прибрати вдома.

Відповідь надійшла за хвилину.

Олег: Ого. Великий день.

Сашко: Не смійся. У мене тут ціла система.

Олег: Яка?

Сашко озирнувся на стілець.

Сашко: Поки що не визначився.

Олег надіслав смішний смайлик.

Сашко відклав телефон і допив чай.

Він не знав, чи справді сьогодні прибере всю квартиру. Можливо, обмежиться кухнею. Можливо, розкладе речі, а потім сяде на диван і забудеться на кілька годин. Можливо, нічого не зробить.

Раніше він міг би сердитися на себе за таку невизначеність. Він міг би почати переконувати себе, що повинен бути продуктивним, що повинен щось робити, що повинен доводити свою цінність. Він міг би витратити весь день на боротьбу із собою — і в результаті не зробити нічого.

Тепер намагався хоча б не починати день із претензій до самого себе.

Це було важко. Це було незвично. Але це було потрібно.

---