Глава 22

                         Ті, хто теж втомився

Ранок почався з повідомлення від Марії.

Тарас побачив його ще до того, як устиг поставити чайник. Він прокинувся від будильника — того самого, який дзвонив щодня о шостій сорок, того самого, який він ненавидів усім серцем, але який не міг вимкнути. Він лежав кілька секунд, дивлячись у стелю, слухаючи тишу квартири, а потім потягнувся до телефона.

Марія: Ти сьогодні зайнятий після роботи?

Він перечитав повідомлення, позіхнув і набрав відповідь.

Тарас: Залежить від того, що ти задумала.

Відповідь прийшла майже одразу.

Марія: Нічого особливого. Просто хочу побачити тебе.

Тарас усміхнувся.

Усмішка вийшла сама — несподівана, легка, без напруги. Він не планував усміхатися. Він просто прочитав повідомлення — і усміхнувся. Це було незвично. Раніше він прокидався з напругою — з відчуттям, що щось не так, що щось має статися, що потрібно бути готовим. Тепер він прокидався з повідомленням від Марії.

Тарас: Тоді я вільний.

Він відклав телефон і пішов на кухню. За вікном було сіре небо, на сусідньому балконі хтось струшував килимок, а внизу чоловік безуспішно намагався завести старенький автомобіль. Звичайний київський ранок, у якому кожен кудись поспішав.

Асфальт був мокрий — не від дощу, а від вологи, яка залишилася після ночі. Вона вбирала світло, відбивала його, повертала назад — і дорога здавалася майже дзеркальною, ніби в ній можна було побачити щось більше, ніж просто сіре покриття.

Тарас налив воду в чайник, знайшов на столі вчорашній хліб і подумав, що треба нарешті сходити до магазину за нормальним сніданком. Хліб був черствий — не зовсім, але майже. Він тримав його в руці, відчуваючи, що він твердий, що він втратив м'якість, що він не той, яким був учора.

А потім згадав, що вчора теж так думав.

— Ну, сьогодні точно, — сказав він сам собі.

Він сказав це голосно — не пошепки, не подумки, а саме голосно. Він сказав це так, ніби хотів, щоб хтось почув. Але нікого не було. Була тільки порожня квартира, чайник, який закипав, і хліб, який чекав на нього.

Телефон знову завібрував.

Цього разу писав Андрій.

Андрій: Не забудь документи. Минулого разу ти пів години доводив, що вони в тебе є, а потім знайшов їх у машині.

Тарас: Я перевірив. Документи зі мною.

Андрій: Фото.

Тарас засміявся, сфотографував посвідчення, яке лежало просто перед ним на столі, і відправив.

Він сфотографував його так, як фотографують щось важливе — не кваплячись, не навмання, а обережно, щоб було видно все. Він хотів, щоб Андрій побачив. Він хотів, щоб Андрій переконався. Він хотів, щоб Андрій не хвилювався.

Андрій: Прийнято. Можеш проходити.

Тарас похитав головою.

Іноді йому здавалося, що саме такі дурнуваті розмови й тримали його на плаву. Не великі слова, не обіцянки, що все буде добре. Просто люди, які пам'ятали, де ти загубив документи, який чай п'єш і над чим можна посміятися навіть у понеділок.

Просто люди, які були поруч.

Він допив чай, одягнувся й вийшов.

Сходи були темні, як завжди — лампочка на майданчику перегоріла кілька тижнів тому, і ніхто не поспішав її замінити. Він ішов обережно, тримаючись за поручень, відчуваючи під долонею холодний метал, який здавався ще холоднішим у напівтемряві.

На вулиці було прохолодно.

Він ішов повільно — не тому, що не хотів прийти, не тому, що боявся, просто повільно. Він дозволив собі йти так, як ішлося. Дивитися навколо. Помічати речі, які зазвичай проходили повз.

Жінка з коляскою зупинилася біля аптеки.

Двоє підлітків сміялися над чимось у телефоні.

Старий чоловік сидів на лавці й годував голубів.

Дівчинка в жовтому плащі стрибала через калюжу.

Звичайне місто.

Звичайні люди.

Звичайне життя, яке тривало незалежно від того, що відбувалося в його голові, незалежно від думок, які не давали йому спокою, незалежно від тривог, які іноді здавалися більшими за весь світ.

---

На роботі вже чекали справи.

Андрій стояв біля столу з паперами, тримаючи в одній руці ручку, а в іншій — пластикову виделку.

— Ти снідав? — запитав він, навіть не привітавшись.

— Доброго ранку й тобі.

— Я серйозно.

— Чай пив.

Андрій повільно заплющив очі.

— Ти розумієш, що чай — це не сніданок?

— Сьогодні всі вирішили займатися моїм харчуванням?

— Бо ти сам не справляєшся.

Тарас зняв куртку й повісив її на спинку стільця.

— Я доросла людина.

— Так. І саме тому можеш самостійно купити собі бутерброд.

Андрій простягнув йому половину свого.

Тарас подивився на бутерброд, потім на нього.

— Ти ж щойно казав, що я маю самостійно…

— Бери, поки я не передумав.

Тарас узяв.

— Дякую, мамо.

— Ще слово — і заберу.

Вони засміялися.

Сміх був легкий, дзвінкий, природний — не той, який вони видавали з ввічливості, коли клієнти жартували, і не той, який вони тримали для себе, коли щось справді їх розвеселило. Це був просто сміх — від того, що Андрій сказав «ще слово — і заберу» з таким виразом, ніби це було найсерйозніше звинувачення у світі, і від того, що це було правдою, і від того, що вони обидва це знали.

Потім почалася робота. Документи, уточнення, дзвінки, короткі розмови в коридорі. Хтось шукав потрібний підпис, хтось не міг знайти папку, яку сам же поклав на сусідній стіл. Ближче до обіду Тарас уже не пам'ятав, коли востаннє дивився на годинник.

Він не відчував себе особливо сильним. Не думав про те, що повернувся й тепер мусить довести, ніби може працювати, жартувати та жити, як раніше.

Просто робив свою роботу.

І цього дня цього було достатньо.

Близько першої до нього підійшов Андрій.

— Слухай, ти сьогодні якийсь тихий.

Тарас продовжив переглядати документи.

— А я маю співати?

— Ні. Але зазвичай ти вже встигнеш посваритися з принтером, зі мною і з людиною, яка просто проходила повз.