Глава 21

                       У кожного своя дорога

Ранок у Києві почався з черги в аптеці, запізнення на роботу й чоловіка, який голосно сварився з автоматом для паркування.

Нічого незвичайного.

Принаймні так здавалося тим, хто поспішав у своїх справах.

Аптека на розі відчинилася о сьомій тридцять, і вже за десять хвилин перед віконцем стояла черга — жінка похилого віку зі списком на аркуші паперу, молодий чоловік із дитиною на руках, дівчина з навушниками в вухах, яка раз у раз перевіряла час на телефоні. Ніхто не розмовляв. Ніхто не дивився одне на одного. Усі просто стояли — кожен зі своїм життям, кожен зі своєю потребою, кожен зі своїм болем.

За квартал звідси молодий чоловік у діловому костюмі біг до офісного центру, запізнюючись на зустріч, яка починалася о дев'ятій, а він уже знав, що не встигне. Він біг, і його портфель бив його по нозі, і його дихання ставало важким, і його думки плуталися — «пробачте», «я не хотів», «так склалося». Він біг так, як бігають люди, які не бігають — невправно, але з відчаєм.

А на парковці біля торгового центру чоловік років п'ятдесяти сварився з автоматом, який не хотів приймати його купюру. Він сварився голосно — на весь тротуар, на весь світ, на всіх, хто його оточував. Він сварився так, ніби від цього залежало все — ніби якщо він крикне голосніше, то автомат зрозуміє, ніби якщо він повторить ще раз, то купюра нарешті зайде.

Нічого незвичайного.

Усе це було звичайне — звичайні люди, звичайні справи, звичайний ранок. Усе це було те, що відбувається щодня, у всіх містах, у всіх країнах, у всьому світі. Усе це було те, що не потрапляє в новини, не стає історією, не запам'ятовується.

Принаймні так здавалося тим, хто поспішав у своїх справах.

---

Тарас стояв на зупинці, тримаючи в одній руці стаканчик кави, а в іншій — телефон.

Він стояв так уже десять хвилин — не тому, що чекав на щось, а тому, що чекав на автобус. Він дивився на дорогу, на машини, на людей, які проходили повз. Він не поспішав — хоча мав кудись потрапити, хоча запізнювався, хоча кожна хвилина мала значення. Він не поспішав, бо знав, що поспіх нічого не змінить.

Автобус затримувався вже дванадцять хвилин.

Він перевірив час, подивився на дорогу й знову відкрив повідомлення від Марії.

«Ти сьогодні ввечері вільний?»

Він надрукував:

«Не знаю, як вийде».

Потім подумав і додав:

«А що сталося?»

Відповідь прийшла швидко.

«Нічого. Просто хотіла побачитися».

Тарас усміхнувся.

Усмішка вийшла сама — несподівана, легка, без напруги. Він не планував усміхатися. Він просто прочитав повідомлення — і усміхнувся. Це було незвично. Раніше він прокидався з напругою — з відчуттям, що щось не так, що щось має статися, що потрібно бути готовим. Тепер він прокидався з повідомленням від Марії.

«Тоді постараюся».

Він сховав телефон саме в ту мить, коли до зупинки під'їхав потрібний автобус.

— Нарешті, — пробурмотів він і зробив останній ковток холодної кави.

Кава була вже холодна — не тепла, не гаряча, а саме холодна, як буває кава, яку забув випити. Він не викинув стаканчик. Він допив до кінця — бо так було правильно, бо так було звично, бо він не любив викидати те, що можна було використати.

Усередині було людно.

Автобус був переповнений — люди стояли в проході, трималися за поручні, намагалися не торкатися одне одного. Хтось дивився у вікно. Хтось читав книжку. Хтось слухав музику. Хтось просто стояв — з порожнім поглядом, з думками десь далеко.

Тарас став біля дверей, поступившись місцем жінці з важкими сумками. Вона подякувала й почала розповідати комусь телефоном, що сьогодні обов'язково треба купити картоплю, бо вдома її залишилося зовсім мало.

— Так, я пам'ятаю. Так, я куплю. Ні, не забуду.

Вона говорила голосно — не тому, що хотіла, щоб її почули, а тому, що не могла говорити тихо. Вона говорила так, як говорять люди, які звикли, що їх не слухають — ніби кожне слово потрібно було повторити, ніби інакше воно не дійде.

Тарас мимоволі посміхнувся.

Раніше він не звертав уваги на такі розмови.

Тепер чомусь звертав.

Можливо, тому, що звичайні речі перестали здаватися настільки звичайними. Можливо, тому, що він навчився бачити те, що не бачив раніше. Можливо, тому, що він сам пройшов через щось, що змінило його — і тепер він дивився на світ інакше.

А можливо, він просто став старшим.

Хоча, якби він сказав це Глібу, той ще довго згадував би йому ці слова.

— Старший, — сказав би Гліб. — Ти просто почав помічати, що люди навколо живі.

І, можливо, Гліб був би правий.

---

У підрозділі на Тараса вже чекала робота.

Андрій стояв біля столу з паперами й виглядав так, наче збирався особисто оголосити війну принтеру.

Він стояв, нахилившись над принтером, з виразом обличчя людини, яка вже перепробувала все — і нічого не допомогло. Він дивився на принтер так, ніби принтер був його особистим ворогом, ніби принтер зробив йому щось погане, ніби принтер заслуговував на покарання.

— Не працює, — сказав він замість привітання.

Тарас зняв куртку.

— Доброго ранку й тобі.

— Я серйозно.

— Я бачу.

— Він зажував папір, потім вимкнувся, а тепер узагалі нічого не робить.

Тарас підійшов до принтера.

Він не квапився. Він не почав одразу щось робити. Він просто подивився — на принтер, на папір, на Андрія. Він подивився так, як дивляться люди, які знають, що проблема не в принтері.

— Ти його вдарив?

Андрій обурено подивився на нього.

— Я не настільки дурний.

— Тобто вдарив.

— Один раз.

— І як?

— Ніяк.

Тарас нахилився, відкрив кришку й витягнув зім'ятий аркуш.

— Ось.

Андрій подивився на папір.

— Я ж казав, що там щось застрягло.

— Ти казав, що він зламався.

— Це майже одне й те саме.

— Звичайно.

Принтер запрацював.

Андрій задоволено кивнув.