Глава 20

                  Не все потрібно пояснювати

Сашко прокинувся о шостій сорок.

Цього разу його розбудив не звук.

Лайма.

Вона сиділа біля дверей і дивилася на нього.

Вона сиділа рівно, спокійно, з виразом істоти, яка точно знає, чого хоче й коли це отримає. Вона дивилася на нього не відриваючись — не кліпаючи, не ворушучись, не даючи жодного шансу. Вона просто сиділа й дивилася. І цього було достатньо.

— Що?

Кішка мовчала.

Вона мовчала так, як уміють мовчати тільки коти — не порожньо, не мертво, а саме мовчала. Вона мовчала так, ніби її мовчання було повідомленням, ніби воно було заявою, ніби воно було вимогою.

— Ти знову хочеш їсти?

Нявк.

Це був короткий, уривчастий звук — майже питання, майже відповідь, майже скарга. Він означав усе й нічого. Він означав «так», «нарешті», «чому ти досі не встав».

Сашко подивився на годинник.

— Шоста сорок.

Лайма знову нявкнула.

— Ти дуже вимоглива.

Він піднявся з ліжка.

Підлога була холодна. Він відчув це босими ногами — різкий, освіжаючий дотик, який остаточно прогнав залишки сну. Пройшов до дверей, обережно, щоб не зачепити нічого в напівтемряві, хоча знав кожен крок, кожен предмет, кожну перешкоду.

На кухні було холоднувато.

Це було помітно одразу — не за температурою, а за тим, як повітря торкалося шкіри. Воно було свіже, трохи вогке, з тим особливим запахом, який з'являється восени, коли ночі стають довшими, а ранки — холоднішими. Сашко відкрив вікно на кілька хвилин, потім одразу зачинив.

Він не хотів, щоб було холодно. Він просто хотів, щоб було свіже повітря. Він хотів, щоб кімната дихала — хоча б кілька хвилин.

Поставив чайник.

Вода зашумувала — спочатку тихо, потім гучніше, потім із тим характерним звуком, який означає, що закипає. Він стояв і слухав. Просто слухав. Не думав ні про що. Не планував. Не згадував. Просто слухав — і цього було достатньо.

Насипав Лаймі корм.

Гранули застукотіли по дну миски — сухий, дрібний звук, який вона почула ще до того, як він почав насипати. Вона вже сиділа напоготові, вже тягнулася вперед, вже готова була накинутися на їжу з тією серйозністю, яку коти вкладають у всі свої справи.

Кішка почала їсти.

Сашко дивився на неї, тримаючи в руках чашку.

— Добре тобі.

Вона продовжила їсти.

— Ніяких думок.

Він усміхнувся.

— Просто їжа — і все.

Саме цього йому іноді хотілося.

Щоб у голові теж було просто.

Він пив чай — звичайний, чорний, без цукру. Він пив його повільно, не поспішаючи, ніби розтягував кожен ковток. Він дивився на Лайму, на те, як вона їсть, як вона іноді піднімає голову, щоб подивитися на нього — перевірити, чи він ще тут, чи не зник, чи не пішов. І як вона повертається до їжі, заспокоєна.

Він думав про те, що вона ніколи не замислюється. Ніколи не переживає. Ніколи не прокручує в голові старі моменти. Вона просто їсть. Просто спить. Просто чекає. Просто живе.

Іноді він їй заздрив.

Не по-справжньому — він не хотів бути котом. Але іноді він хотів мати те, що мала вона. Простоту. Ясність. Відсутність думок, які не дають спокою, які повертаються знову й знову, які не мають відповідей.

Але він не був котом.

Він був собою.

І це було те, що потрібно було прийняти.

---

О дев'ятій Сашко вже був одягнений.

Він довго стояв перед шафою.

Чорна футболка.

Сіра.

Кофта.

Взяв сіру.

Потім змінив на чорну.

Потім знову повернув сіру.

— Господи…

Лайма сиділа на ліжку й спостерігала.

Вона спостерігала так, як спостерігала завжди — не відриваючись, не кліпаючи, не даючи жодного шансу. Вона дивилася на нього, і в її очах було щось — не докір, не вимога, не очікування. Просто присутність. Просто «я тут». Просто «я бачу тебе».

— Не дивись.

Нявк.

— Я знаю, що це смішно.

Він нарешті взяв чорну футболку.

Він не знав, чому це було так важко. Не знав, чому не міг просто взяти й одягнутися. Не знав, чому кожне рішення — навіть таке дрібне — здавалося важливим, здавалося остаточним, здавалося чимось, що може змінити все.

Телефон завібрував.

Повідомлення від Олега.

Ти сьогодні в місті?

Сашко відповів:

Так.

Може, побачимось?

Сашко задумався.

Він задумався не тому, що не хотів бачитися. Він задумався тому, що не знав, чи готовий. Не знав, чи зможе. Не знав, чи вистачить сил.

Хотілося.

Але водночас не хотілося нікуди йти.

Він написав:

Можна.

Олег:

У Pulse?

Так.

Сашко поклав телефон.

— Треба виходити.

Лайма подивилася на нього.

— Не хвилюйся. Я повернуся.

Він сказав це автоматично.

Потім сам зупинився.

Йому раптом стало дивно від власних слів.

Наче він пояснював це не Лаймі.

А собі.

Він стояв у коридорі, тримаючи в руці ключі, і дивився на двері. Він дивився так, ніби двері були не просто дверима, а чимось більшим. Ніби за ними був не просто під'їзд, не просто вулиця, не просто місто. Ніби за ними був світ — справжній, великий, непередбачуваний.

Він відчинив двері.

Вийшов.

Зачинив за собою.

І пішов.

Сходами.

Вулицею.

До Pulse.

---

До Pulse він прийшов близько одинадцятої.

Двері відчинилися, і над ними дзенькнув маленький дзвіночок.

Орися була зайнята біля кавомашини.

Побачила його.

— Привіт.

— П-привіт.

— Ти рано.

— Я-я не знав, куди йти.

— Тоді добре, що прийшов сюди.

Вона поставила перед ним воду.

— Каву?

— Так.

— Американо?

Сашко усміхнувся.

— А ти пам'ятаєш.

— Я пам'ятаю все.

— Н-не все.

— Твою каву — точно.

Він сів біля вікна.

Це було його місце. Він не вибирав його свідомо — просто так сталося, що щоразу, коли він приходив сюди, він сідав саме тут, біля вікна, з видом на вулицю. Можливо, тому що тут було світло. Можливо, тому що тут можна було дивитися на людей. Можливо, тому що тут він відчував себе трохи менш помітним, трохи менш уразливим.