Глава 19

                                Лайма знає

Сашко прокинувся від того, що йому стало важко дихати.

Не через сон.

Через Лайму.

Вона лежала просто на його грудях, розтягнувшись так, ніби квартира належала їй, а він був лише частиною меблів. Вона займала більше простору, ніж будь-яка кішка могла б займати, розпластавшись так, ніби намагалася охопити все тіло одразу. Її голова лежала на його грудях, лапи — на животі, хвіст звисав кудись убік. Вона була важка. Вона була тепла. Вона була всюди.

Сашко відкрив очі й кілька секунд дивився на неї.

Стеля була сіра — не темна, не світла, а сіра, як буває вранці, коли світло ще не вирішило, чи варто пробиватися крізь штори. За вікном було тихо — не мертво, не порожньо, а саме тихо, як буває в ті ранкові години, коли місто ще спить, але вже не глибоко, коли воно вже готове прокинутися, але ще тримається за сон.

— Ти серйозно?

Лайма не поворухнулася.

Вона не ворушилася ніколи. Або майже ніколи. Вона вміла лежати так, ніби вона не жива істота, а річ — статуя, скульптура, щось нерухоме, щось вічне. Вона вміла лежати так годинами, не змінюючи положення, не відкриваючи очей, не подаючи жодних ознак життя.

— Лаймо.

Тиша.

Вона не реагувала. Вона ніколи не реагувала, коли не хотіла. Вона чула його — він знав, що вона чує. Вона чула все — кожен звук, кожен подих, кожен рух. Але вона вирішувала, коли реагувати. Вона завжди вирішувала.

— Я зараз помру.

Кішка відкрила одне око.

Око було жовте, спокійне, трохи насмішкувате. Воно дивилося на нього так, ніби він був найсмішнішою істотою на планеті — людиною, яка думає, що може щось контролювати.

— Дякую за турботу.

Вона знову заплющила очі.

Сашко посміхнувся.

Усмішка вийшла сама — несподівана, легка, без напруги. Він не планував усміхатися. Він просто прокинувся — і усміхнувся. Це було незвично. Раніше він прокидався з напругою — з відчуттям, що щось не так, що щось має статися, що потрібно бути готовим. Тепер він прокидався з кішкою на грудях.

Обережно витягнув руку з-під ковдри й погладив її по голові.

Шерсть була м'яка — не пухнаста, не жорстка, а саме м'яка, як буває шерсть у кішок, які багато сплять і мало хвилюються. Вона була тепла. Вона була справжня. Вона була тут.

— Вставай.

Ніякої реакції.

— Мені треба на кухню.

Лайма лежала.

— Мені треба каву.

Лайма лежала.

— Я-я голодний.

Кішка нарешті підняла голову.

Голова піднялася повільно — не різко, не швидко, а саме повільно, з тією котячою гідністю, яка не дозволяє їм квапитися. Вона подивилася на нього — довго, уважно, ніби перевіряла, чи справді він голодний, чи це просто черговий людський трюк.

— Ага. На це ти реагуєш.

Вона зістрибнула з ліжка й пішла до дверей.

Вона йшла повільно, беззвучно, як тінь. Вона йшла так, як ходять коти — не кваплячись, не сумніваючись, не обертаючись. Вона йшла, бо вирішила йти. Не тому, що він її покликав. А тому, що вона захотіла.

Сашко засміявся.

Сміх вийшов короткий, але справжній — не той, який він іноді видавав, щоб підтримати розмову, щоб показати, що він уважний, щоб дати людині відчути, що її слова мають значення. Це був сміх, який народився сам, від чогось простого, від чогось легкого, від чогось, що не потребувало аналізу.

— Оце любов.

---

На кухні Лайма вже сиділа біля своєї миски.

Вона сиділа так, як сиділа завжди — рівно, спокійно, з виразом істоти, яка точно знає, чого хоче й коли це отримає. Вона дивилася на нього, і в її очах було все: і «я тут», і «я голодна», і «не змушуй мене чекати».

Сашко поставив воду для чаю.

— Ти навіть не питаєш, як я.

Нявк.

Це був короткий, уривчастий звук — майже питання, майже відповідь, майже скарга. Він означав усе й нічого. Він означав «я тут», «я голодна», «чому ти досі не насипав».

— Я зрозумів.

Насипав їй корм.

Гранули застукотіли по дну миски — сухий, дрібний звук, який вона почула ще до того, як він почав насипати. Вона вже сиділа напоготові, вже тягнулася вперед, вже готова була накинутися на їжу з тією серйозністю, яку коти вкладають у всі свої справи.

Лайма одразу почала їсти.

Сашко сів за стіл.

Він сів так, як сідав щоранку — біля вікна, з чашкою в руці, з видом на вулицю. Він дивився на неї й думав, наскільки дивною була їхня звичка.

Вона нічого не знала про війну.

Вона не знала, де він був. Не знала, що він бачив. Не знала, чому іноді прокидається серед ночі з криком у горлі. Не знала, чому часом сидить на кухні в темряві, не вмикаючи світла. Не знала, чому йому буває важко говорити — настільки важко, що слова застрягають у горлі, як щось чуже, як щось, що не належить йому.

Вона не знала нічого з цього.

Для неї він просто був Сашком.

Тим, хто приходить.

Годує.

Відкриває вікно.

Чухає за вухом.

Іноді запізнюється додому.

Іноді сидить на підлозі, коли сил більше немає.

Іноді плаче — тихо, майже непомітно, вважаючи, що вона не чує.

Вона чула.

Вона завжди чула.

Але вона не ставила питань.

Мабуть, тому він так її любив.

Він сидів і дивився, як вона їсть. Як вона жує. Як вона іноді піднімає голову, щоб подивитися на нього — перевірити, чи він ще тут, чи не зник, чи не пішов. І як вона повертається до їжі, заспокоєна.

Чайник закипів.

Сашко зробив чай.

Сів.

Подивився у вікно.

Місто прокидалося — повільно, неохоче, але невідворотно. Машини, люди, голоси, кроки. Усе це було там — за склом, за стіною, за межами цієї маленької кухні. І він міг піти туди. Міг залишитися тут. Міг вибрати.

Він пив чай.

Дивився на Лайму.

Нічого не робив.

І це було добре.

---

Близько одинадцятої Сашко зібрався в магазин.

Він підвівся, пішов у коридор, почав збиратися. Взяв телефон, ключі, гаманець. Перевірив, чи є пакет. Перевірив, чи є гроші. Перевірив, чи все на місці.