Глава 14

                          Те, що залишається

Сашко прокинувся від того, що Лайма лапою торкнулася його щоки.

Це був не сильний удар, не грайливий порух, не вимога уваги — просто легкий, майже невагомий дотик, ніби кішка перевіряла, чи він ще тут, чи не зник за ніч, чи не розчинився у тому дивному просторі між сном і реальністю, де іноді зникають люди, які надто довго живуть на межі. Вона торкнулася його так, як торкаються до чогось крихкого, до чогось, що може зламатися від необережного руху, і водночас так, як торкаються до чогось свого, до чого звикли, до чого мають право торкатися без дозволу.

— Лаймо…

Голос у нього був хрипкий, ще не прокинувся остаточно, ще не належав йому повністю. Слова виходили повільними, важкими, ніби він витягував їх із глибини, де вони лежали всю ніч, придавлені темрявою й тишею.

Кішка подивилася на нього так, ніби це він був винен у тому, що ранок настав надто рано. У її жовтих очах не було ні докору, ні образи, ні навіть справжнього незадоволення — лише те особливе котяче обурення, яке вони вміють вкладати в один погляд, обурення, яке нічого не вимагає, нічого не змінює, але яке існує як факт, як констатація, як маленький протест проти самого устрою світу, де котам доводиться прокидатися тоді, коли прокидаються їхні люди.

— Що?

Вона нявкнула.

Це був короткий, уривчастий звук, майже питання, майже відповідь, майже скарга. Вона сиділа на краю ліжка, на тому місці, де ковдра загиналася й утворювала щось схоже на маленьку печеру, і дивилася на нього з виразом істоти, яка давно все зрозуміла, але ще не вирішила, чи варто цим ділитися.

— Я теж не хочу вставати.

Лайма влаштувалася поруч і демонстративно заплющила очі. Це був не просто жест — це була заява, ціла промова, вкладена в рух, у позу, у те, як вона підібгала лапи, як обернула хвіст навколо тіла, як притиснулася до його боку, ніби кажучи: якщо ти вже прокинувся, то принаймні не змушуй мене брати участь у цьому абсурді.

Сашко усміхнувся.

Усмішка вийшла слабкою, майже непомітною, але справжньою — не тією, яку він іноді одягав, як одягають маску, коли не хочуть, щоб хтось побачив, що відбувається всередині. Це була усмішка, яка народилася сама, без попереднього рішення, без команди, без внутрішнього дозволу. Вона просто з'явилася — і це вже було щось.

Телефон на тумбочці показував 7:12.

Цифри світилися в напівтемряві кімнати, холодні, точні, байдужі. Вони не знали нічого про нього, про Лайму, про цю квартиру, про те, що тут відбувалося і що ще мало відбутися. Вони просто показували час — і цього було достатньо, щоб повернути його до реальності, до того, що день уже почався, незалежно від того, готовий він чи ні.

Він ще кілька хвилин лежав, дивлячись у стелю.

Стеля була звичайна. Біла, з трохи нерівними кутами, з маленькою тріщиною, яка тягнулася від лампи в напрямку вікна, з тінню, яку кидало ранкове світло, що пробивалося крізь штори. Він знав цю стелю напам'ять. Знав кожну лінію, кожну пляму, кожну нерівність. Колись, у ті часи, коли сон не приходив або приходив лише для того, щоб принести кошмари, він годинами лежав і вивчав цю стелю, ніби вона могла дати відповіді на питання, які він не вмів навіть сформулювати. Вона не давала. Але вона була поруч. І це теж було щось.

За вікном уже починався звичайний міський шум.

Машини — спочатку рідкісні, окремі, потім усе густіші, зливаючись у той рівний гул, який не припиняється до пізнього вечора. Чиїсь голоси знизу — жінка, яка кудись поспішала, чоловік, який щось казав у телефон, дитина, яка сміялася так голосно, ніби весь світ належав їй. Двері під'їзду, що грюкнули трохи сильніше, ніж потрібно — хтось не мав настрою бути обережним. Усе це було звичне, знайоме, майже втішне своєю передбачуваністю.

Раніше він прокидався від найменшого звуку.

Від скрипу половиці в коридорі сусіда. Від далекого сигналу машини. Від того, як десь у будинку відкривався кран, і вода текла по трубах із тим особливим звуком, який у тиші ночі здавався гуркотом. Він прокидався від усього — і не міг заснути знову, лежав у темряві з відкритими очима, слухаючи, як його серце б'ється надто швидко, надто голосно, надто тривожно, і чекав, сам не знаючи чого.

Тепер теж.

Але вже не завжди.

Це було маленьке досягнення, про яке ніхто не знав. Ніхто не написав йому повідомлення з привітанням, ніхто не поставив лайк, ніхто не сказав: «Молодець, ти впорався». Це не було подією, яку можна відзначити чи запам'ятати. Це було просто зміною — тихою, майже непомітною, такою, що її можна побачити лише зсередини, лише якщо знати, як було раніше, лише якщо пам'ятати, скільки разів він лежав у темряві, не в силах повернутися до сну, не в силах перестати слухати, не в силах переконати себе, що все гаразд.

Сашко сів на ліжку.

Рух був повільний, обережний, ніби він усе ще не довіряв власному тілу, ніби воно могло підвести його, як підводило багато разів — слабкістю, тремтінням, раптовим запамороченням, відчуттям, що світ нахиляється і ось-ось вислизне з-під ніг.

— Встаємо.

Лайма навіть не поворухнулася.

Вона лежала на тому самому місці, де влаштувалася кілька хвилин тому, і, здавалося, не мала жодного наміру змінювати своє становище. Її очі були заплющені, дихання рівне, хвіст нерухомий. Вона могла б бути статуєю, вирізьбленою з темного каменю, якби не ледь помітний рух вух — вона чула його, чула все, але вирішила не реагувати.

— Я сказав встаємо.

Кішка відкрила одне око.

Погляд був довгий, виразний, сповнений того особливого котячого красномовства, яке не потребує слів. У ньому було все: і «я тебе почула», і «я не збираюся цього робити», і «якщо ти думаєш, що можеш мені наказувати, то ти глибоко помиляєшся», і, десь на самому дні, ледь помітна іскра прихильності, яку вона ніколи не визнала б.

— Добре. Ти не встаєш.

Він підвівся.

Підлога була холодна. Він відчув це босими ногами — різкий, освіжаючий дотик, який остаточно прогнав залишки сну. Пройшов до дверей, обережно, щоб не зачепити нічого в напівтемряві, хоча знав кожен крок, кожен предмет, кожну перешкоду. Квартира була невелика, але він знав її так добре, що міг би пересуватися з заплющеними очима.