Глава 13

                                Не треба поспіша

 Ранок, який почався не так.

О десятій ранку в Pulse вже не було вільних столиків.

Орися стояла за баром і одночасно приймала замовлення, витирала чашки та намагалася не дивитися на кавомашину з виразом людини, яка ще трохи — і почне з нею сваритися. Машина, звісно, не винна. Машина взагалі не мала жодного уявлення про те, що сьогодні з самого ранку все пішло не за планом. Але Орися все одно дивилася на неї так, ніби та особисто вирішила зіпсувати їй день.

— Один американо, два капучино і... — вона подивилася на дівчину перед собою. — Чізкейк?

— Так.

— Зараз буде.

Дівчина кивнула і відійшла до вікна, де вже чекала її подруга. Орися видихнула, повернулася до кавомашини і почала готувати замовлення. Руки працювали автоматично — за роки роботи в кафе вона навчилася робити кілька речей одночасно і при цьому ще встигати думати про щось зовсім інше.

Сьогодні думки були неспокійні.

Вона прокинулася о пів на шосту від того, що не могла заснути. Лежала в ліжку, дивилася в стелю і слухала, як за вікном починає світати. Потім встала, зробила каву, яку не хотіла пити, і пішла на роботу раніше, ніж потрібно. Бо вдома було тихо. А тиша іноді гірша за шум.

Марія визирнула з кухні.

— Орися!

— Що?

— У нас закінчилося молоко.

Орися завмерла. Рука з чашкою зависла в повітрі.

— Знову?

— Я вчора казала.

— Ти казала, що «майже закінчилося».

— Майже — це коли його мало.

— А коли його немає?

— Це вже зараз.

Орися засміялася. Не тому, що було смішно. Просто іноді, коли все йде шкереберть, залишається тільки сміятися.

— Добре. Замовимо.

— Я вже зателефонувала. Привезуть протягом години.

— Ти вже зателефонувала?

— А ти думала, я чекатиму, поки ти почнеш панікувати?

Орися підняла руки в удаваній обороні.

— Добре, добре. Ти права.

— Я завжди права, — сказала Марія і зникла на кухні.

Орися поставила чашку на стійку. Подивилася на залу. Люди сиділи за столиками, пили каву, розмовляли, дивилися в телефони. Звичайний ранок у звичайному кафе. Нічого особливого.

Але щось у повітрі було не так.

Вона не могла пояснити що. Просто відчуття. Як перед дощем. Коли небо ще чисте, але щось у ньому вже змінилося.

Двері відчинилися.

На порозі стояв Сашко.

Він кілька секунд дивився на залу, ніби вирішував, чи варто заходити. Орися бачила, як він стоїть — трохи напружений, руки в кишенях, погляд ковзає по обличчях. Вона вже знала цей погляд. Так дивляться люди, які не впевнені, що їм тут раді.

Орися побачила його.

— Сашко!

Він підняв руку.

— П-привіт.

Голос був тихий. Але він говорив. Це вже щось.

— Іди сюди.

— Я... я тільки каву.

— Ти завжди тільки каву.

— Ну...

Він усміхнувся. Трохи ніяково, трохи з полегшенням.

— А що мені ще?

— Можеш хоча б раз замовити щось, крім американо.

Сашко підійшов до бару. Він ішов повільно, обережно, ніби ступав по тонкому льоду. Орися помітила це. Помітила і те, що він намагався не дивитися на людей за столиками. І те, що руки він тримав у кишенях, хоча зазвичай діставав їх, коли говорив.

Він задумався над замовленням. На кілька секунд.

— Т-тоді...

Орися чекала.

— Тоді?

— Тоді американо.

Орися засміялася. Щиро. Від душі.

— Я так і знала.

Вона поставила чашку на стійку.

— Сідай біля вікна.

— Добре.

Сашко взяв чашку і пішов до столика біля вікна. Він сів обличчям до входу — так, щоб бачити, хто заходить. Орися це теж помітила. Вона помічала багато чого. Але не говорила. Бо знала: іноді найкраще, що можна зробити для людини, — це просто не чіпати її.

Сашко сів. Йому подобалося це місце.

Звідси було видно вулицю, людей, машини. Можна було дивитися назовні й не обов'язково брати участь у всьому, що відбувається навколо. Він любив цю позицію. Спостерігач. Той, хто бачить, але не обов'язково говорить.

Він зробив ковток кави.

Гаряча. Добра. Трохи гірка, як завжди.

— Сьогодні рано, — сказала Орися, проходячи повз.

— Я... я не спав.

Вона зупинилася. Подивилася на нього. Не з жалем. Не з тривогою. Просто подивилася.

— Погано спав?

Сашко кивнув.

— Т-трохи.

Орися не стала розпитувати. Вона знала, що іноді питання — це не турбота, а тиск. Іноді людині потрібно просто дати простір.

— Тоді каву пий повільно.

— Ага.

Вона пішла далі.

Сашко подивився їй услід.

І подумав, що йому подобається ця жінка. Не тому, що вона знала, коли мовчати. А тому, що вона не робила з його мовчання подію. Не дивилася на нього так, ніби він хворий. Не питала «що з тобою?» кожні п'ять хвилин. Вона просто була. І цього було достатньо.

Він зробив ще один ковток.

Кава була гаряча. Руки трохи тремтіли. Він не спав майже всю ніч — прокидався від кожного звуку, від кожної думки, від власного дихання. Але зараз, у цьому кафе, серед людей, він відчував щось схоже на спокій.

Не повний.

Не ідеальний.

Але спокій.

Біля сусіднього столика двоє чоловіків сперечалися через футбол.

Сашко спочатку не слухав. Він дивився у вікно, на вулицю, де люди поспішали у своїх справах. Хтось ішов на роботу, хтось повертався додому, хтось просто гуляв. Звичайне місто. Звичайний ранок.

Потім почув:

— Та я тобі кажу, він взагалі не вміє грати!

— Та ти сам не вмієш.

— Я хоча б не коментую кожну гру.

— А ти зараз що робиш?

Сашко посміхнувся.

Він любив такі суперечки. Без наслідків. Без великого сенсу. Просто двоє людей могли п'ять хвилин серйозно сваритися через те, хто краще б'є по м'ячу. І це було... нормально. Це було життя. Справжнє. Не те, що в новинах. Не те, що в його голові. Просто життя.

Орися поставила перед ним склянку води.

— Весело?

— Т-трохи.