3. Марк

Після першої лекції я більше не бачив Према, навряд чи я був недостатньо уважний, скоріше це він всіляко уникав мене.  Йому досить легко загубитися в натовпі, не те що мені доводиться постійно носити капюшон.  Після того як мій батько наказав двом своїм людям охороняти мене, на мене звернули ще більше уваги, добре, що я вже позбувся цих надокучливих охоронців.

 Загорнувши за кут коридору я опинився в темному приміщенні, яке вже деякий час пустує, тут я можу побути один і впоратися з усіма демонами наодинці.  Мене не сильно турбує Прем і те, що ми тепер живемо разом, але частина мене яка боїться щодня виходити на вулицю дуже налякана.  Покрутивши помаранчеву баночку в руці, я швидко приймаю таблетку і відчуваю як мене накриває спокій.  Сьогодні буде насичений день, адже мені потрібно зустрітися з батьком, тому я вирішив не чекати поки мені стане остаточно погано і випити таблетку заздалегідь.  Не хочу знову зриватися, це шкодить не тільки мені, а й оточуючим і тому мені щоразу не по собі.  Наскільки я не керований без таблеток?  Наскільки сильно боюся жити, доки їх не приймаю?  Чи зможу стати нормальним?  Ці питання часто з'являються в моменти, коли таблетки ще не почали діяти, але я вже спокійний, тому що знаю, що прийняв їх.  У ці кілька хвилин я думаю що отнормальний настільки наскільки і будь-яка людина...

 ***

Зайшовши до великого будинку батька, я оглядаюся, ніби раніше тут не був, нічого не змінилося.  Я не заходив сюди, напевно, пів року.  Коли трапився інцидент у холі універу, батько сам приїжджав до мене, щоб вирішити всі проблеми, так що з ним ми бачилися зовсім недавно.  Тому його бажання, щоб я прийшов на вечерю, мені зовсім не зрозуміло.  Хіба мало знати що ми обидва живі?

 Пройшовши через просторий коридор, який раніше був обвішаний різними фотографіями, але кілька років тому вони кудись поділися.  Я не питав, але не маю сумніву, що батько наказав їх все викинути.  Йому ніколи не подобалося, що мама вішала їх туди.  Оглянувши порожні стіни я загорнув у вітальню, де за обіднім столом уже сидів батько чекаючи на мене і одночасно щось друкуючи на планшеті.

 - Ти так само зайнятий роботою, - замість привітання сказав я, - навіть поїсти нормально не можеш

 Батько підняв голову і глянув на мене холодним поглядом.  Цей погляд який звичайно бентежить мене до мозку кісток сьогодні нагадав мені про Према, цей хлопець дивиться на мене так само.  І напевно завдяки цьому хлопцю в мене з'явилася думка, що це швидше не холод, а втома розуміти мене і те, що я роблю.  Мене пересмикнуло, з якого часу я вирішив почати читати людей і гадати про що вони думають?

 -Сідай, - батько вказав на місце де стояв ще один набір столових приладів.  Він відклав планшет і покликав працівників, щоб вони подали страви, як тільки всі зникли за дверима кухні і ми опинилися одні навколо повисла тиша.  Я не збирався нічого говорити, батько здається теж, ну принаймні я так думав, поки він не вирішив заговорити:

 - Ти все ще приймаєш таблетки?  Не думаєш, що варто перестати?  - Батько відклав вилку і подивився на мене, я навпаки втупився в тарілку обмірковуючи його слова.

 - Думаєш це так просто?  Ти ж сам так хотів, щоб я почав їх пити, казав що це мені допоможе.  Як бачиш допомогло, - я вказав пальцем на себе, - бачиш мене не трясе від страху побачивши людей, звичайна нормальна людина.

 - А що тоді було?  Ти напав на людину зі шпагою,- батько подивився на мене і в його холодних очах здається проглядало занепокоєння я швидко відвернувся.

 - Просто треба вчасно приймати таблетки, - я злісно посміхнувся, повертаючи вилку в руках, - тільки пропущу прийом і все, - я вказав вилкою на себе швидко провівши краєчками зубів по своєму горлу, - я стаю психом якого ти так боявся.

 Батько простяг руку намагаючись забрати у мене вилку ніби і справді думаючи що я вспорю собі горлянку.  Після невдалих спроб він здався і зітхнув:

 - Я не боявся тебе, а просто хотів допомогти, після того, що трапилося, я просто не знав що робити, - батько знизав плечима, - нам усім було важко, - тому я вирішив що це єдиний вихід тобі допомогти.

 І ось знову начебто здається, що він змінився, але нічого не сталося.

- Ти так і не можеш визнати, що мама померла через тебе?  Ти навіть не можеш сказати це вголос і просто називаєш нічим?  Щось трапилося і все?  Це не просто щось, наші життя змінилися, ми змінилися, а ти так і не можеш зрозуміти цього, - я не зміг стримати себе і здається знову повівся як божевільний.

 Вставши з-за столу я перекинув стілець чим викликав страшний гуркіт і попрямував до виходу з цього вже не мого будинку.

 ***

 Повернувшись до гуртожитку, не встиг я зачинити двері, як з розмаху жбурнув телефон у стінку.  Довга дорога не змогла мене охолодити, і мені просто захотілося знищити всі речі в цій кімнаті.  Як тільки телефон відлетів від стіни і приземлився біля моїх ніг з настільки розбитим екраном, що його вже не полагодять, я згадав, що тепер живу не один.  Обернувшись я побачив Према, що сидів за своїм столом, він дивився на мене піднявши одну брову.  Його погляд було складно прочитати, скоріше просто здивування через те, що я так різко вломився.

 - Ти так завжди поводишься? - Прем вирішив подати голос.

 Дивно на його місці всі вже бігли б подалі, а він сидить тут як не в чому не бувало.

 - А тобі яка справа, половина цієї кімнати моя що хочу те й роблю, - я сердито витріщився на хлопця витягаючи з кишені таблетки.

 Здається після розмови з батьком хімія від таблеток вивітрилася швидше, ніж зазвичай, і доведеться прийняти нову раніше.

 - Навіщо ти їх п'єш? - хлопець показав на баночку.

 Це безперечно було несподівано тому що ще ніхто не ставив мені таке запитання.

 - Навіщо тобі це?  Мені здається тебе це не стосується? - Я спробував знову огризнутися, але здається його це не влаштувало.

 Прем підвівся зі стільця і підійшов до мене.  Його темне волосся було акуратно причесане що зовсім не підходило до його бунтарських очей.