Глава 7

Сумна Мавка, заглиблена у свої власні думки, несподівано почула голос іншої істоти. Обережно піднявши погляд, вона побачила перед собою іншого лісового обителя – таємничого Чарівника.

— Привіт! Я спостерігав, як ти страждаєш. Світ жорстокий і несправедливий. Та скажи мені одне, що ти знайшла в людях, що ти їх захищаєш? Вони заради тебе такого не зробили б, ми для них були і залишимося монстрами.

— Ти помиляєшся, вони не всі погані. Такий світ настав, що їх змінив.

— Знаєш, я спостерігав, що коїться, та я знаю, що ти відчуваєш. Тому біжи, поки не пізно, до них, інакше можеш втратити тих кого любиш.

— Як це втратити? — моє серце забилося тривожно.

— Ну, хто зна, що в людей на думці. Може, твій обранець уже до завтра й не доживе, заразом і жінка, яка тебе прихистила, разом вони можуть розплатитися своїми життями за те, що були з тобою.

— Його слова пронизали мене до самої душі, немов холодні стріли. Мене накрила хвиля туги й страху — такий гнітючий, що серце здригнулося, а подих перехопило. Майбутнє раптом стало ще темнішим і незбагненним, наче я стою перед бездонною прірвою, з якої тягне холодом і тінями. Я відчувала, що мушу вирішити: залишитися тут, прийняти цей світ таким, яким він є, з усіма його жахами, чи втекти, ризикуючи втратити себе назавжди.

Я слухала Чарівника, і кожне його слово, мов закляття, крутилося в моїй голові, змінювало мої думки, ламало те, у що я вірила. Мені стало страшно не лише за себе — я боялася власного вибору, бо знала, що після нього вже ніколи не буду колишньою.

— Біжи так, як ніколи, якщо ти їх любиш. Врятуй їх і живи з ними щасливо. Я хочу, щоб вони зрозуміли, що істоти, вищі за них, не монстри і можуть жити в мирі. Я не сподіваюся, що це може статися, та ти ще маєш віру.

Серце билося від тривоги та рішучості.

— Чи готова ти вбити людей, щоб врятувати їх? Чи готова піддати болю?

— Якщо доведеться, то я не матиму вибору, і зроблю те що муситему за краще. — Мій голос був наповнений рішучістю.

Мені було важливо захистити тих, кого любила, і я  вирішила, що заради них готова на все, навіть на найтяжчі жертви та гріхи.

Коли я прибігла в село, мої очі зіткнулися з приголомшливим видовищем – обоє моїх друзів були зв'язані біля будинку, а місцеві мешканці розмірковували, як здійснити самосуд.

— Люди, погляньте! Відьма повернулася, ловіть її!

Не відступаючи і не тікаючи, я в напруженому мовчанні попрямувала до них, цим самим у собі пробуджуючи темні наміри. Та тут мою увагу привернув чорний ворон, що кружляв навколо мене.

— Ти готова показати себе такою, якою ти є? — прошепотів він.

— Нічого не відповідаючи, я дістав свою рушницю й прицілився, але тут раптово ворон влетів у ствол моєї рушниці, і мій постріл пролетів мимо відьми. Мої спроби вразити цю загадкову істоту виявилися невдалими.

— Ми вас рятували, а тепер ви хочете нас убити. Як вам не соромно? Я не хочу цього робити, але якщо доведеться, ви відчуєте мою силу на собі.

Знову прицілившись у мене, я вирішила призвати на допомогу змій. Одна змія, що була поруч, атакувала чоловіка зі зброєю.

— Гадаєш, я її боюся? Я вистрілив у неї, відстреливши їй голову, — сміючись, відповів я. Проте я був вражений побаченим, бо нове тіло змії виростало із зголів’я, показуючи невмирущість. Я знову вистрілив, та марно.

— І ось усе, на що ти здатен – убити одну змію, не можеш. А якщо до сотні, таких і не тільки змій?

Невдовзі зграя птахів налетіла на мене, змії полізли звідусіль, а природа, мов з глузду з’їхала, напала на наше село.

— Розв’язуйте їх, інакше станеться лихо, не зліть мене, краще виконуйте, що я кажу. Інакше прокляну це село й  кожного жителя. Як що хоч крапля крові впаде зїх голів, пролється рікою кров кожного з вас та всіх.

Злякавшись, я пішов розв’язувати їх, а всі інші, хто був зі мною, розбіглися, намагаючись уникнути проблем. Після того, як я їх розв’язав, усі троє вирушили до лісу.

— Вибачте за все, це все через мене, якби не я, нічого б не сталося. —

 Маємо, що маємо, уже нічого не виправиш.

— Мабуть, нам уже немає сенсу повертатися в село. Тепер головне – де тепер жити? — подумав я.

В той момент з’явився той самий Чарівник.

— Тримайте, це вам буде потрібно, не бійтеся, в цьому золоті проклять немає. Їдьте якнайдалі звідси і купіть собі будинок, живіть щасливо та радісно, — порадив Чарівник.

Після його слів я взяв коштовності та подякував йому. Після чого ми вирушили до дороги, щоб поїхати звідси.

— Ми їдемо без нічого, ні одягу, ні їжі, нічого, — промовила Ольга.

— Головне, що ми вижили, все інше ми придбаємо.

 — Куди нам їхати? — запитала Ольга.

— Можемо поїхати до моїх батьків на дачу, там побудемо, поки не купимо новий будинок.

Взявши телефон, я викликав таксі. Після його приїзду ми всі троє сіли в машину і вирушили якнайдалі від цього місця.