Глава 6

Ми проходили всюди, намагаючись знайти будь-які сліди, які вказують на існування печери. Здавалося, що ми марно витратили час, але раптом побачили світло вогню в далечіні. Ми вирушили до нього, і, підходячи ближче, помітили відьом, що влаштовують свої магічні ритуали.

— Мені здається, ми прийшли, — промовив Лісовик.

 — Потрібно йти і прогнати цих відьом з нашого шляху.

— Ми пішли, і коли майже дійшли до них, відьми нас помітили, але не злякалися і продовжили ритуал. Лісовик вирішив піти їх прогнати, але вони не реагували на його страшний вигляд та загрозливий погляд. Тоді ми підійшли до нього. В цей момент почувся дивний гучний звук.

— Ви що, геть страх втратили! — крикнув Толік, вистріливши з рушниці, але вони на це не звернули увагу.

Ми помітили, як одна з відьом впала на землю, оточена пентаграмою і свічками. Вона була полита кров'ю, і нам невідомо, чи це була кров тварини, чи людини.

— Повстань, наш темний лорде! Ми даруємо тобі цю душу і тіло як нову оболонку та вмістилище. Ти станеш могутнім, як ніколи.

— Ледь чули ми заклинання, яке прошіптували відьми, та не розуміли, що воно значить.

Тут я побачила, як Толік вистрілив у відьму, що читала заклинання, і вона впала.

— Ви марно старалися, ритуал завершено. Темного лорда тепер не зупинити, — сказала інша відьма.

— Подивіться на печеру, вона ось там, недалеко за ними, — сказав Лісовик.

— Ви біжіть за зброєю, а я спробую зупинити його, чи хоча б спробую його затримати.

Ми побігли щодуху, і коли побачили невелике озерце всередині печери, ми не знали, як нам діяти, оскільки ніщо не вказувало на те, що там знаходиться меч.

— Що робити далі?

— Можливо, комусь слід зайти в це озеро. Можливо, меч може бути на дні.

— Якби він там був, його можна було б побачити.

— Ти вважаєш, його залишили на видному місці, щоб усі бачили, де він?

— Ну, може й так, але чого тут ця калюжа, що в ній можна сховатися?

— Я нічого не відповіла і стрибнула в неї. Після того, як я повністю пішла під воду, виявилося, що мене не випускали якісь чари. Я вже неймовірно злякалася, поки не почула чийсь голос.

— Скільки людей до мене не приходило, ще нікому не вдалося взяти меч, яким колись ми різали таких, як ти. Чому ти гадаєш, що я віддам його тобі? Я побачила напівпрозорий силует чоловіка, який до мене розмовляв.

— Навіщо тобі меч?
— Перед нами постала темна сила, що жадає крові. Знищити її може лише цей меч.
— Я не дам тобі меч, хоч він і є тут. Замість нього я дам тобі вибір: померти, задавленою у цій воді, або вийти на берег, але з умовою — ти сюди більше ніколи не повернешся.
— Краще вже втонути тут, аніж вийти без меча. Я все одно загину без нього — чи то тут, з тобою, чи на поверхні, від темної істоти.
— Тобі потрібен меч, бо ти боїшся за своє життя? Чи я правильно зрозумів?
— Я готова віддати своє життя, аби жили інші. Невинні не повинні гинути. — Я ледве вимовила ці слова, бо вода все глубше забирала мою свідомість.

— То ти не смерті своєї боїшся, а смерті інших? Чому така благородність? Який сенс гинути такій істоті, як ти, за тих, хто для вас лише пожива?
— Судячи лише по зовнішності, ніколи не збагнеш душу. Раз мені судилося тут померти, то помру з честю й надією.
— Меча я тобі не дам, бо він уже не мій. Поглянь на свою руку — меч у тебе самій. Бережи його ціною власного життя. Якщо темні сили заволодіють ним, лихо спіткає всіх — і живих, і мертвих.

Після цих слів мене викинуло з води, і я опинилася на землі, викашлюючи воду з легень.

— Марино, ти як?
— Добре. Меч у нас. Тепер треба якось устромити його в того монстра! — раптом я згадала про лісовика, і ми кинулися йому на допомогу.

Біля галявини ми зупинилися. Істота, що нагадувала ожилу тінь, повернулася до нас.

— Ти прийшов привітати мене з воскресінням? Як зворушливо... Аж захотілося тебе пощадити. Але ти ж знаєш — ти не живець. Я повстав, а ти згинеш.
— Знаєш, ніхто не вічний. Завжди знайдеться той, хто зупинить навіть найсильнішого, ким би ти не був. Такі, як ти, ніколи не перемагають.
— То пора це змінити.

— Щойно він вимовив це, тіло лісовика розірвалося від внутрішньої сили. Я скрикнула від болю та жалю.
— Ти згинеш! Бо ти не правий! — вигукнула я, вихоплюючи меч.

Лезо спіймало місячне світло, і його холодний відблиск кинув жах на все навколо. Клинок, здавалося, ожив у моїй руці. Він був не важким, а відчувався як продовження моєї власної люті та рішучості. Сталь леза, темна та майже чорна, немов поглинала світло навколо, але його найгостріший край, ювелірний до досконалості, наче був викуваний з самої плоті місячного сяйва. Коли я підняла його, лезо спіймало відблиск місяця і відкинуло його у світ холодного, сріблястого променя, що розтяв темряву і кинув жах на все навколо. Він не сліпив, а начебто заморожував усе, на що падав його погляд. Руків'я, зроблене з темного дерева, що нагадувало сплетення коріння, було шорстке на дотик, але сиділо в долоні ідеально, ніби створене лише для моєї руки. Від нього віяло не просто металевою прохолодою, а древнім, непохитним спокоєм і силою, що були старші за саму темряву, якій ми протистояли.