Глава 3

Вставши рано-вранці, я подумала, що це був лише сон. Але коли я побачила сплячу дівчину, то зрозуміла, що незалежно від її природи, вона не мала наміру мені зашкодити. Той момент, коли її очі відкрилися, вони виглядали так, ніби несли в собі тисячі років мудрості лісу. Вона поглянула на мене з цікавістю, що віддзеркалювалася в її зелених очах. Замислившись над цим, я вирішила привітати її з пробудженням.

— Доброго ранку. Як ти себе сьогодні почуваєш? — запитала я, не впевнена, як вона сприйме мою присутність.

Мавка усміхнулася й відповіла: — Доброго ранку, Ольго. Я завжди почуваюся добре.

Мене вразила її ввічливість. Згадавши, що в скрині зберігається одяг моєї покійної доньки, який саме їй підійде, я вирішила його принести.

Побачивши, як Ольга принесла мені одяг, я відчула щиру вдячність.

— Не знаю, чи цей одяг тобі підійде, але спробуй, — сказала Ольга.

Я щиро відповіла: «Дякую». Коли я взяла цей одяг у руки, відразу відчула його якість та елегантність. Він виглядав так, ніби створений самою природою для мене. Розглядаючи його, я помітила вишукані деталі та теплі відтінки, які гармонійно поєднувалися. Я не знала, як цей одяг називається, але коли я його одягла, він виглядав на мені неймовірно стильно та ефектно.

— Марино, тобі так добре в цьому одязі! Він тобі неймовірно пасує, абсолютно природно, — сказала Ольга, усміхаючись.

Я вдячно посміхнулася.

— До речі, Марино, ти зголодніла? Ходімо поснідаємо.

— Їжа мені не обов'язкова, але якщо ви наполягаєте, я не проти. Я хочу бути схожою на людей і не виділятися серед них, тому, звісно, я не проти спробувати щось нове, — відповіла Мавка.

Ми вийшли з кімнати і попрямували до невеликої затишної кухні, де вже відчувався аромат свіжої кави та приємний запах солодких страв. Ольга швидко та вправно готувала сніданок, який обіцяв бути справжнім шедевром. Вона весело зав'язала фартух і почала витягувати тісто для вареників. Вона розкочувала його на дошці, обсипаній борошном, із вправністю, яка виражала безліч годин практики. Мавка із зацікавленням спостерігала за кожним рухом, намагаючись зрозуміти таємниці приготування цієї страви.

— Марино, чому б тобі не спробувати зробити кілька вареників самій? — сказала Ольга, подаючи мені тісто та начинку.

 — Ну, я не впевнена, але спробую. Це виглядає так легко, коли ви це робите, — відповіла я, приймаючи виклик.

— Тепер додаємо начинку та загортаємо краї, — навчала мене Ольга, допомагаючи впоратися з першими варениками. З усмішкою на обличчі я намагалася зліпити ідеальні вареники. Вареники з картоплею виходили досить непогані.

— Так, ти робиш це чудово.

Ми обидві працювали разом, обговорюючи різні техніки та додаючи секрети до рецепта. Зрештою, мої вареники, можливо, не були ідеальними, але вони були зроблені власноруч, наповнені позитивом та взаєморозумінням, оскільки, готуючи їх, я вкладала всю свою душу.

У найрозкішніший момент нашої кулінарної творчості, коли ми з Мавкою ліпили вареники з картоплею, у дворі почувся стукіт. Ми подивилися одна на одну з невпевненістю. Хтось твердо стукав у двері.

— Агов, Ольго! Ти вдома? — пролунав голос.

Здивовано я відчинила двері. На подвір'ї стояла весела жінка середніх років, моя сусідка Людмила.

— Доброго дня, Людмило! Що привело тебе?

— Ольго, я вам принесла свіжі солодощі. Я вчора пекла пиріг і подумала, що, можливо, вам буде до смаку, — сказала Людмила, подаючи кошик зі смаколиками.

— О, дякую, Людмило! Це так мило з твого боку. Заходьте, ми щойно готували вареники з Мариною, і ви можете приєднатися до нас, — запропонувала Ольга, вказуючи рукою на нас.

«А хто така Марина?» — прошепотіла я Ользі.

— Мені жодна думка не спадала на думку, бо я не могла сказати, що вона Мавка — це могло б призвести до непередбачуваних наслідків. Вона знала, що в мене в родині немає такої красуні, як вона. Тому я збрехала, що вона туристка, заблукала в лісі, а потім вийшла на наше село. Після чого я її зустріла, і мені стало її шкода, тому я її прихистила.

— А ти не думала, може, вона тебе обікрасти хоче?

— Ну, якби вона хотіла мене обікрасти, то могла б це зробити сьогодні вночі.

— Ну, вона мені на туристку не схожа. І довго ти ще триматимеш її в себе?

— Триматиму стільки, скільки буде потрібно. Мені хоч із нею не нудно. Тому перестань її обмовляти, може, й справді вона правду каже.

— Може й так. То як, пропозиція приєднатися до вас ще в силі?

— Так, звісно, ходімо. А то Марина щось не те запідозрить, бо ми тут біля дверей шепочемось.

Людмила приєдналася до нас, і ми провели час за обговоренням новин, обміном рецептами та просто приємними розмовами. Аромат вареників з картоплею та смак пирога Людмили поєднали нас у невеличкій гармонії, де різноманітність стала перевагою, а не обмеженням.

— З вами було дуже добре, але мені вже час повертатися додому. Крім того, мені потрібно приготувати щось поїсти. Дякую вам за теплу гостинність і гарно проведений час.

 — Ну ходи, я тебе проведу.

Після чого ми вийшли, а Марина лишилася в будинку.

— Знаєш, вона трохи дивна, але вона така ввічлива і приємна, тому вона мені сподобалася. Але все ж таки я їй не дуже довіряю.

— Це твої враження про неї, але ти маєш рацію. Напевно, я з нею попрощаюся і відправлю, бо твоя правда — не може вона жити зі мною.

— Ну, вирішувати тобі, а мені вже час іти, тому до побачення.

Обдумавши те, що сказала Людмила, я вирішила вигнати Мавку, щоб уникнути можливих проблем. Хоча мені було шкода виганяти її, бо вона почала мені подобатися, головна думка не покидала мене: не можна тримати нечисть у будинку, оскільки це може призвести до неприємностей.

Я вирішила діяти лагідно, підійшла до Марини, яка тихо сиділа в кутку кімнати.

— Марино, може, буде краще тобі піти. Я ціную твою присутність, але є певні обставини, через які я більше не можу тримати тебе у себе вдома. — Я ледь вимовила ці слова, дуже нервувала через те, що сказала Мавці, оскільки боялася за своє життя.