Розділ 7

Люди, що це коїться, нечисть заполонила нас.

- Я почула крики на селі і вийшла до людей, які стояли біля хати Юхімівних, роздертих серед ночі.
- Ольго, поглянь, нечистий точно з'явився. Нам всім світить загибель.
- Я не знала, що відповісти, тільки мовчала.
- Потрібно боротися!
- Як ти будеш боротися?
- Краще померти в бою віривши у перемогу, аніж чекати смерті, склавши руки.
- Потрібно тікати з села.
- Я просто слухала, що кричать люди, та надіялася на Марину. Я просто споглядала, як чоловіки збираються озброєні рушницями; ті, хто не мав рушниці, брав сокиру чи вила, і ніхто не стояв осторонь. Я споглядала, як чоловіки формували групи, які будуть патрулювати село.
- Та коли настала ніч, я вийшла до хлопців, які стояли біля моєї хати. Вийшла до них поговорити, та тут я почула, як якийсь звір завив на все село.
- Тікайте, почалося! Нечистий йде, біжіть у будинок, закрийте все, що можна, і не відчиняйте двері. Ми постараємося зупинити монстра.
- Після цього я побігла в будинок. Я не знала, що коїться, почула вистріли, крики, споглядаючи у вікно бачила, як чоловіки вибігали з будинків, хто що мав, аби боротися, бачила, як приїхала поліція. Всі разом зібрались в колі, приблизно чоловіків з двадцять, всі боялися й тремтіли. Тут я побачила, як до них іде невідома сутність, ледь помітна на подобі людини і вовка. Вони почали стріляти, та марно, монстр був не вразливий. Я почула, як один з чоловіків крикнув: "Це перевертень чи вовкулака! У когось є срібло!" Тут монстр напав, і я просто не могла споглядати, як він шматує людей. Я просто хрестилася й молилася богу. Страх охопив село, всі боялися, всі молилися. Лунали крики про порятунок настільки сильно, що я, кризь закриті вуха, чула. Та я не могла нічим допомогти.

- То, що ми будемо робити, як проти цього монстра діяти. Це стало великим випробуванням для нас. Я зупинився, і ми спільно думали, як до нього підкрастися.

- Знаєш, я не знаю, але чим більше ми тут вагаємося, то більше людей гине.

- Ми розуміли, що ми якось мали вбити його, та не знали як, тому вирішили діяти спонтанно, сподіваючись на везіння. Після чого ми поцілувалися, і я вирішив виграти трохи часу. Я щодуху рушив, та монстр мене помітив і побіг до мене, у мене в серці виникла думка, щоб запобігти трагедії, мусив його збити, це виявилося єдиною можливістю знесилити його на певний час, та виграти трохи часу. 

- Я бачила, як вони зіткнулися один з одним, і монстр від удару впав на машину, цим самим помітивши можливість скористатися моментом аби його вбити. Я не знала, чи виживе мій коханий, тому я прибігла до монстра, поки той оговтувався, і встромила йому меч у спину, витягнувши меча з нього я розмахнула що духу та відрубала йому голову. Побігла я до Толіка, той лежав без свідомості. Я витягнула його з машини, і коли я спробувала його зцілити, плакавши і обнімаючи його, мені вдалося привести його до тями, і я побачила, як прокляття знімається.

- Нам вдалося?

- Я почула, як він ледь промовив ці слова, але це було досить, щоб мене наповнити величезною радістю і відчуттям перемоги. Щаслива і міцно його обнімаючи, ми відчули, як важливий був кожен момент цієї епопеї, і як ми, спільно подолавши темряву, зробили світ трошки безпечнішим. Та тут я почула, як хтось крикнув: - Відьма! Інстинктивно зрозуміла, що люди розпізнали мене, і тому я поцілувала свого коханого і побігла до лісу. Серце билось від страху та адреналіну, але я відчувала, що це єдина можливість уникнути небезпеки.

- Люди, ви бачили нечисть, може бути серед нас! Хто зна, куди вона вже пробралася? От говориш з людиною, а вона виявилася не людиною. Що за часи настали, лихі для нас.

Лише кілька кроків у ліс, і я вже відчувала, що ховатися там найбезпечніше. Вся ситуація вимагала від мене рішучості та винахідливості, оскільки страх та погоня залишали мені мало простору для помилок. У той момент я відчула, що моє життя стало справжньою битвою за виживання серед недовіри та погоні. Люди наростаюче ставали нервовими, і я розуміла, що повинна знайти вихід з цієї складної ситуації, де кожен погляд на мене був наповнений страхом та відвертістю. Мій подих ставав все швидшим, а кожен шепіт вітру в гілках лісу виглядав як таємниче попередження перед майбутнім випробуванням.

- Виглянувши у вікно, я помітила, як Марина побігла налякано до лісу. Рішуче вийшовши до людей, я вирішила підійти до них, щоб розібратися у ситуації.

- "Погляньте! Та йде, що відьму прихистила!" - вигукували люди.

- Дурню, ти недумав, а може вона не знала, що прихистила нечисть. 

- Люди, що сталося? - запитала я, намагаючись з'ясувати обставини. 

- Що сталося? Ти розумієш, що ти відьму прихистила, накликавши на наше село прокляття? Бач, які часи з її появою настали! - гнівно вигукнув інший мешканець. 

- Може вона й відьма, та щоб ви знали, як би не вона , ви зараз не стояли тут.

- То може ти теж відьма? - висловив підозру хтось з людей.

- Я залишилася безпорадною перед цими обвинуваченнями, не знаючи, що відповісти. Розгублено поглянувши на людей, я вирішила відійти до будинку, уникаючи подальших конфліктів.

- Коли я почав розуміти, що сталося, серце моє побігло, хвилюючись за Марину. - "Де Марина?" - спитав я, озираючись навколо. 

- Синку, не хвилюйся, тебе зачарувала відьма.

- Ви не розумієте, вона не відьма.

- Оні погляньте, які вона чари на нього наклала. Щойно він досі її захищає.

- Я ледь став на ноги та пішов у напрямку лісу, але раптово відчув, як на мене накинулися люди і почали взягати.

- "Тримайте його!" - вигукнув один з них.

- Потрібно його спалити разом з тією, хто прихистила відьму. Ви самі бачили, що нависло над нами. Ми повинні їх спалити, щоб відьма не верталася, і прокляття було знято, - вигукнув хтось з чоловіків, нарощуючи хвилюваючу атмосферу трагедії.

- Відчуття безпорадності та обурення наповнювали мене, але я не міг врятувати ні себе, ні Марину від цього вибуху недовіри та страху.