Розділ 6

Ми проходили всюди, намагаючись знайти будь-які сліди, які вказують на існування печери. Здавалося, що ми марно витратили час, але раптом побачили світло вогню вдалечені. Ми вирушили до нього, і підходячи ближче, помітили відьом, що влаштовують свої магічні ритуали.

- Мені здається, ми прийшли, -  промовив лісовик.

- Потрібно йти і прогнати цих відьом з нашого шляху.

- Ми пішли, і коли майже дійшли до них, відьми нас помітили, але не злякалися, і продовжили ритуал. Лісовик вирішив піти їх прогнати, але вони не реагували на його страшний вигляд, та загрожуючий погляд. Тоді ми підійшли до нього. В цей момент почувся дивний гучний звук.

- Ви що геть страх утратили!

- Крикнув Толік, вистриливши з рушниці, та вони на його не звернули увагу. 

- Ми попітили як одна з відьом впала на землю, оточена пентаграмою і свічками. Вона була полита кров'ю, і нам невідомо, чи це була тварини кров чи людина.

- Повстань, наш темний лорде! Ми даруємо тобі цю душу і тіло як нову оболонку, та вмістилище. Ти станеш могутнім, як ніколи.

- Ледь чули ми заклинання, яке прошіптували відьми, та не розуміли що воно значить. Та тут я побачила як Толік вистрілив у відьму, що читала заклинання, і вона впала.

- Ви марно старалися, ритуал завершено. Темного лорда тепер не зупинити, - сказала інша відьма.

- Подивіться на печеру, вона ось там не далеко за ними, - сказав лісовик. Ви біжіть за зброєю, а я спробую зупинити його, чи хочаб спробую його затримати. Ми побігли що духу, і коли побачили невелике озерце всередині печери, ми не знали як нам діяти, оскільки нічого про те що там знаходиться меч невказувало.

- Що робити далі? 

- Можливо, комусь слід зайти в це озеро. Можливо меч може бути на дні.

- Якби він там був, його можна було побачити.

- Ти вважаєш, його залишили на видному місці, щоб усі бачили, де він.

- Ну може й так, але чого тут ця калюжа, що в неї можна заховатися?

- Я нічого не відповіла і стрибнула в неї. Після того, коли я повністю пішла під воду, виявилося, що мене не випускали, якісь чари, я вже неймовірно злякася, поки не почула чийсь голос.

- Скільки людей до мене не приходило, ще нікому не вдалося взяти меч, яким колись ми різали таких, як ти, чому ти гадаєш що я віддам його тобі?

 - Я побачила напівпрозорий силует чоловіка, який до мене розмовляв.

- То нащо тобі меч?

- Перед нами повстала темна сила, яка жадає крові, і вбити її може цей меч.

- Я не дам тобі меч, хоча він тут є. Я дам тобі вибір: померти задавленою у цій воді, або я дозволю тобі вийти, після чого ти сюди вже не повернешся.

- Та краще я втоплюся тут, аніж вийду без меча, всеодно помру без нього, тут з тобою або на поверхні від темної істоти.

- Тобі потрібен меч, бо ти боїшся за своє життя? - Чи правильно я зрозумів?

- Я готова віддати своє життя, аби інші жили, невинні не повинні гинути. Я ледве промовила ці слова, оскільки втрачала свідомість у цій воді.

- Меча я тобі не дам, бо він не в мене, мені він уже не належить. Поглянь на свою року, меч у тебе в руці, бережи його цінною свого життя, якщо темні сили захоплять його, буде лихо всім живим і мертвим.

- Після цих слів мене викинуло з води, і я лежала уже на землі, викашлюючи воду з легень.

- Марино, ти як?
- Добре. Меч у нас, тепер якось його слід устроми в монстра. Та тут я згадала про лісовика і ми побігли йому на поміч.
- Ти прийшов привітати мене з воскресінням? як це зворушливо аж захотілося тебе пощадити, та тиж заєш що ти не живець, я повстав ати згинеш.
- Знаєш ніхто не вічний, завжди є той хто зупинуть, ким би ти небув, такі як ти ніколи не виграють.

- То пора це змінити.

- Після цих слів я побачила, як лісовика розірвало у тяжких муках. Я кричала від болю у серці, тому крикнула монстру. - Ти згинеш, бо ти не правий!

- Я дістала меч і місячне світло, яке відзеркалював меч, наводило жах на всіх.

- Гадаєш зупинити мене мечем? - Я занадто могутній, ти смієшся, дивись, аби не заплакала, благаючи про смерть.

- Він підходив до мене, Толік вистрилив у нього, а той навіть не відчув. Я підбігла й неочікувано поранила його за плече, він не думав, що він вразливий перед мечем. 

- Де ти це взяла?

- Де взяла там уже нема.

- Я могутній Бальтазар, і ти думаєш, що тобі вдасться устромити меч у мене. Твоя помилка в тому, що ти не цілила в голову, а тепер ти помреш, як і твій любий лісовик.

- Ати, спробуй! - упевнено відповіла я.

- Задоволенням.

- Після чого він підняв мене у повітря своїми силами, вирвавши меч і відкинувши його. Він пильно дивився на мене і піддав страшному болю.

- Ніііі! Відпусти її! - я наскочив на нього зненацька, але виявилося він надто могутніший, аби я йому щось заподіяв, після чого він впав, а я разом з ним. Він відкинув мене настільки сильно, що я своїм тілом перебив сосну, а та сосна після чого, вона впала на мене, і я з непритомнів. 

- Я підхопила меч і завдала йому поранення в його спину, після чого він втік, розчинившись у повітрі і прошепотівши: "Я вернуся, й усі заплатять." Я злякалася і побігла до Толіка, який лежав без тями, стікаючи кров'ю. Від того, що Бальтазар його прокляв, він став могутнішим, і він зміг пережити та вижити після такого удару. Якби він був людиною, його від такої сили удару розкидало б по кусочках по всьому лісу.

- Ой, так усе болить.  Ти сподіваюся вбила гада?
- Ні, він утік, - із сумом і заплаканими очима відповіла я.
- Треба й ти у село, він там з'явиться. Ми маємо бути готові до всього, що станеться. Ми повинні попередити людей, - після чого я взяла його під руки і, взявши з собою меча, ми пішли до села. Коли почало темніти, ми зупинились, щоб відпочити. Сівши на поваленому дереві, ми обнялись і сіли обмірковуючи, як нам діяти.
- Знаєш, може, не час, та ти мені подобаєшся. Я хочу, щоб ти знала, хоч я перетворився на монстра, я в душі до цих пір людина.
- Знаєш, я теж не людина, та в нас є спільне. Ми у душі лишимось людьми назавжди.
- Як би я не взяв у руки те золото, тоді нічого всього цього не було, - мене неймовірно гризла вина за скоєне.
- Не треба, моє сонце печалі, каяття. Навіть як зупиниться моє серце биття, я завжди тебе любитиму. Я вірю, що ми, поки дихаємо, можемо бути разом. Нехай що за апокаліпсис настане, він всеодно не розлучить нас.
- Да як такого монстра як я можна любити, у тебе хвоста нема, ще й роги як у чорта виросли.
- Але ти, хіба це смішно,  хоча сама підсміхувалася йому у відповідь.
- Та якось переживу, ну як і лишуся цим монстром, то й нехай, аби ти була поруч.
- Ми щось придумаємо.