Глава 2

Під покривом ночі ліс набував власного життя. Серце билося все швидше, а страх дедалі сильніше мене охоплював. Максим, виглядаючи так само напруженим, слухав кожен звук — його власний інстинкт виживання прокидався від глибокого сну.

У темряві нас здалеку оточували лісові звуки — таємничі шепоти, шерехи й далекий крик сови. Проте серед цього симфонічного лісового концерту виявилося щось інше, що привернуло нашу увагу.

Саме тоді ми відчули чиюсь іншу присутність — неспокійні коливання в повітрі, які не належали лісовому середовищу. Щось незвичайне та загадкове наближалося, і страх насичував кожен наш крок.

Максим стрімко обертався. Його погляд зупинився на одному місці. Я відчув, як пульсація страху наростає, коли ми разом озиралися, намагаючись визначити джерело таємничої присутності в темряві лісу.

— Ходячи по лісу, я відчула дивний аромат, який йому не належав. Тому я вирішила знайти джерело, оскільки мені стало цікаво. Тут я помітила двох хлопців, які, на мою думку, блукали по лісу. Зі страхом, що їм буде важко визначити напрямок, я вирішила взяти ініціативу у свої руки. Підкрадаючись непомітно, я почала використовувати лісові звуки та ресурси, щоб налякати двох незнайомців. Листя шаруділо під моїми ногами, а вітер таємничо грав у гілках, допомагаючи мені зберегти анонімність у цій грі.

Наближаючись до них, я видавала ледь чутні подихи, сповнена загадкового страху. Моє обличчя залишалося в тіні, але мої дії говорили самі за себе. Обережно здіймаючи гілля, я вибрала вдале місце для першого кроку. Десь здалеку прогриміло, і я видала лячний крик сови. Їхні серця стрибнули від несподіванки. Я була так близько, що вони бачили лише мою тінь, вкриту волоссям.

— Тарасе, — я ледь прошепотів його ім’я, оскільки передчував щось недобре. І тут я згадав, що мій дід колись розповідав мені про нечисть, яка населяє цей ліс, та про її ставлення до людей.

— Знаєш, Максиме, у мене таке відчуття, що ми тут не одні, і нас щось переслідує, — прошепотів я, зберігаючи невизначену тривогу в голосі.

Максим спершу здивовано подивився на мене, а потім уважно роздивився навколишній ліс. Шепіт вітру і шум гаїв стали надто живими. Ми обидва відчували невидиму присутність, що висіла в повітрі.

— Коли я намагалася їх налякати, я все більше хотіла підійти до них і прогнати. Тому я підкрадалася до них все ближче і ближче.

— Максиме, поглянь туди, куди я зараз дивлюся.

— Та що ти там уже таке побачив?

— Там за тим великим кущем щось є. Я бачив, як кущ ворушився. Готовий присягнути, що там щось було.

 — Та то може якийсь звір. Ти що, білочки злякався? — сміючись, відповів Максим.

— А от і не злякався. Зараз я до нього підійду і подивлюся, що там.

— Ну-ну, я подивлюся, як ти до нього підійдеш.

Набравшись мужності, я таки вирішив до нього підійти, ще й подумав: «Зараз до нього підійду й крикну біля нього, от тоді я побачу, як він перелякається, щоб знав, як з мене сміятися». Коли я підійшов якомога ближче, я крикнув, щоб налякати Андрія.

Набравшись мужності, я таки вирішив підійти, але моя впевненість почала зникати з кожним кроком. Свіже повітря раптом стало холодним і важким, а листя під ногами перестало просто шарудіти — воно тріщало так голосно, що, здавалося, цей звук чути на весь ліс. Мої думки про розіграш відступили, і замість цього з'явилося лише одне бажання — швидше дізнатися, що там.

Коли я підійшов якомога ближче до куща, серце забилося шалено. Я підніс руки до рота, щоб крикнути. Замість того, щоб налякати Максима, я вибухнув криком, бо побачив у темряві чиїсь очі, що світилися, як два маленькі ліхтарики.

— Коли я побачила, що один з них наближається, то хотіла відійти, але зачепилася і впала. Коли він підійшов і крикнув, я перелякано схопила його за шию обома руками. Побачивши, що він неймовірно злякався, коли я його схопила...

— Коли я побачив, що Тараса схопила невідома сутність, я неймовірно злякався. Моє тіло похололо, і я відчув, що не можу триматися на ногах.

— Я онімів. Я не знав, що мені робити. У мене оніміло тіло, дихати не можу, оскільки мене душить невідома істота. Я не знав, що робити, оскільки навіть не міг поворухнути рукою.

— Я побачив, як Тараса схопила невідома сутність, і мій світ зупинився. Холодний, як крига, жах пронизав моє тіло, ноги підігнулися, і я безсило впав на мокру землю. В очах потемніло, а єдиним звуком, що я чув, був мій власний шалений пульс.

— Я відчув, як мене схопила міцна, але м'яка рука. Вона була незвичайно холодною, а її довгі пальці стиснули мою шию, перекриваючи доступ повітря. Я відчайдушно намагався поворухнутися, але моє тіло не слухалося. Я не міг ні крикнути, ні дихати. Я був у пастці, і в непроглядній темряві я бачив лише обличчя, що нависло наді мною.

— Я була сильно знервована і помітила, що хлопець, якого я тримала, ще більше хвилюється. Тут у моїй голові почало відбуватися щось дивне: переді мною почали з'являтися дивні силуети жінки, яка сама душить мене. Я відпустила його і якомога швидше побігла від них.

— Коли невідома сутність мене відпустила, я кинувся до Максима, який лежав непритомний. Пів години я приводив його до тями, і ми обоє кинулися до села. Я злякався так, що навіть залишив свій мотоцикл у лісі. Приблизно за годину ми вибралися з лісу і відчували неймовірне щастя, наче знову народилися на цей світ.

— Лісовику, з'явися, покажи себе! Ти мені дуже потрібен!

Раптом зірвався поривчастий вітер. Я відчула його присутність за своєю спиною.

— Що тебе тривожить, дитя? Розповідай, — голос Лісовика пролунав за її спиною.

— Коли я схопила людину за шию, переді мною з’явилися дивні видіння. Я бачила, як мене саму душить невідома жінка.

— Ех, настав час розповісти. Я так не хотів, але тепер мушу.

Я вже не знала, що відповісти, оскільки з’явилося ще більше питань, ніж відповідей.

— Мавко, я розповім тобі одну історію, яка розгорнулася пів століття тому в одній сім'ї і принесла велику трагедію. Народилася прекрасна дівчинка, і їхнє життя було сповнене радістю, але все змінилося, коли батька цієї родини вбили. Жінка, отримавши жахливу новину про втрату коханого чоловіка та зіткнувшись із важкою реальністю вдови з маленькою дитиною, без родичів і фінансів, вирішила взяти ніж і вирушити до лісу, до озера. Поглинена відчаєм і втратою, вона мріяла про єдиний спосіб знову бути разом з коханим — покінчити з життям і приєднатися до нього в потойбічному світі. І, не знаючи іншого виходу, вона у відчаї взяла свою маленьку доньку, обійняла її та поцілувала. «Пробач мені, доню, я тебе сильно люблю, але жити я далі не можу і страждань у цьому жахливому світі тобі не хочу». Зайшовши в озеро, тримаючи однією рукою дитину, вона дістала ніж і в глибокому відчаї всадила його собі в живіт. У неймовірному болю від поранення, а також відчуваючи, що сили її покидають, вона почала тонути разом зі своїм невинним дитям. Кров розлилася по всій воді, роблячи озеро червоним, і відтоді його стали називати Червоним. Після виявлення її тіла люди були шоковані і не могли повірити власним очам. Її тіло поховали, але дитину так і не знайшли,