Розділ 1. Гойдалка забутих надій

Захід сонця над Конохою сьогодні здавався незвичайним. Золоте світло розливалося по дахах, але для дорослого Наруто воно було сповнене ностальгії, від якої стискалося серце.

​Він повільно йшов знайомою стежкою до старого дитячого майданчика. Саске йшов поруч, мовчазний, як і завжди, але його погляд видавав тривогу. Вони обидва знали, що цей шлях крізь час — не випадковість.

​Раптом Наруто зупинився.

​Там, на старій дерев’яній гойдалці, сиділи двоє. Маленькі, тендітні постаті, що здавалися зовсім крихітними на тлі вечірнього неба.

​Маленький Наруто з пошарпаним лисячим хвостом і малюк Саске з гербом клану Учиха на спині сиділи пліч-о-пліч. Вони не гралися. Вони просто дивилися вперед, у порожнечу своєї самотності.

​— Це ми... — ледь чутно прошепотів Наруто.

​Він зробив крок вперед, і тіні від дорослих лягли на пісок поруч із дітьми. Малюки обернулися. В їхніх очах не було страху — лише безмежне здивування.

​— Привіт, герої, — посміхнувся дорослий Хокаге, хоча в горлі стояв клубок. — Ви, мабуть, зголодніли?

​Маленький Наруто закивав так сильно, що його корона трохи зсунулася набік. Саске лише міцніше стиснув край своєї футболки, але не відвів погляду від дорослого Саске, який стояв за спиною друга.

​За кілька хвилин вони вже стояли біля вітрини невеликої пекарні. Малюки притиснулися носами до скла, розглядаючи свіжі пончики та тістечка. Наруто відчував, як теплішає на душі. Він бачив, як продавець здивовано дивиться на них, але йому було байдуже.

​— Обирайте все, що хочете, — сказав він, кладучи руку на плече маленького себе. — Сьогодні ви не одні.

​На прилавку лежала самотня троянда, яку хтось залишив у вазі. Вона була яскраво-червоною, як символ життя, що нарешті пробилося крізь камінь самотності.

​Ця подорож тільки починалася. Але дивлячись на те, як маленький Наруто радісно підхоплює пакунок із тортом, дорослий зрозумів: він поверне цьому хлопчику дитинство. Будь-якою ціною.

Маленький Наруто обхопив коробку з тортом так міцно, ніби це був найцінніший скарб у світі. Його очі світилися від щастя, а хвостик позаду збуджено ворушився, зачіпаючи край плаща дорослого Наруто. Саске-малюк ішов трохи позаду, міцно тримаючи за руку дорослого Саске, хоча все ще намагався зберігати свій фірмовий серйозний вигляд.

​— Куди ми йдемо? — прошепотів маленький Наруто, заглядаючи в обличчя Хокаге.

​— Додому, — відповів той, і в цьому слові було стільки тепла, що навіть вечірнє повітря здалося солодшим.

​Коли двері квартири відчинилися, малюки завмерли на порозі. Це не була холодна, порожня кімната, до якої вони звикли. Тут пахло свіжим хлібом, затишком і чимось невловимим, що дорослі називали "сім'єю".

​Дорослий Наруто швидко пройшов на кухню, допомагаючи малюкам розставити тарілки. Навіть Саске не залишився осторонь — він спокійно мив посуд, передаючи тарілки маленькому собі, ніби це був найважливіший ритуал у їхньому житті.

​За кілька хвилин усі четверо вже сиділи за низьким дерев'яним столом. У центрі стояв той самий торт, прикрашений свічками та фруктами. Маленький Наруто, наче справжній король у своїй паперовій короні, з нетерпінням чекав команди починати.

​— Знаєш, — сказав дорослий Наруто, дивлячись на те, як малюки з апетитом уплітають вечерю. — Я завжди мріяв, щоб хтось прийшов і сказав мені, що все буде добре. Що я не один.

​На столі, поруч із порожньою чашкою, лежала пелюстка. Вона впала з тієї самої квітки, яку вони бачили раніше — тендітна троянда спогадів, що нарешті знайшла свій спокій у цьому домі.

​Саске-дорогий мовчки поклав руку на плече маленького Учихи. Той на мить зупинився, відчув це тепло і вперше за вечір щиро, по-дитячому посміхнувся. Тіні минулого нарешті почали відступати, програючи битву цьому простому, але такому важливому сімейному вечору.