- Яку правду? - кажу, а наче й сама собі не вірю. От як розповім комусь, що вчора у мене вдома трапилося, на багаття одразу потягнуть. Хоч і обіцяв мені дяько Петро... Але люди... Такі вони... Люди!
- Нема в нас нікого рудого, - зітхнув чоловік та відвернувся. - Оце тільки ти та ще мати твоя такою була.
Всередині все холоне, тож я ледь чутно шепочу:
- Звідки ви знаєте?
Дядько не повертається, дивиться кудись в одну точку та крутить того ножа. Потім жбурляє його, а я лякаюся.
- Знаю, і все. Тож розказуй, чому у Катажини твоє волосся знайшли.
Я обіймаю коліна та притуляюся до стіни. Мовчу, бо ж не знаю, як те все розповісти.
- Дядьку, - нарешті питаю, - А вони знають... За мене?
Нарешті він повертається, та його очі підозріло блищать.
- Поки не второпали, - зітхає він. - Але вони обов’язково дізнаються. Тож розказуй, поки біда не прийшла.
Я заплющую очі. Ховаю рота. З надією в серці кажу:
- Вам того треба?
Він різко схвачується з місця, бо ж чую, як шелестить його одяг, та сідає поруч зі мною.
- Агато, повірю. Кажи, будемо щось робити. Я знаю, то не ти скоїла. Але я маю.. Маю знати!
Він біситься, бо ж згрібає простирадло з мене.
- Кажи, доню. Кажи, бо я збожеволію.
Дивлюся йому прямо у вічі.
- Ви збожеволієте, якщо дізнаєтеся...
Він знову схоплюється.
- Агато, або кажи, або тікай з поселення. До вечора тут хто зна, що буде.
Дивлюся на нього, та думки ліниві, не можу зрозуміти, чому він так в цьому впевнений.
Зате розуміє дядько Петро. Кидає те простирадло додолу і знову всідається поруч.
- Катажина - то донька старости, - нарешті пояснює він.
От халепа!
Точно, заради неї її батько все поселення спалить.
Опускаю очі, ховаю обличчя за розпущеним волоссям.
А він і розуміє. Сидить, не ворушиться. Чекає, поки я сама почну розповідати.
- Вчора кривавий місяць був, - оклигую та починаю розповідати моторошні подробиці. - Вовчий.
Шкіра стає крижаною, тож я підхоплюю простирадло назад і накриваюся з головою.
Не хочу, не хочу бачити його емоції. І свої теж приховаю.
- Тож до мене прийшло... Щось. Моторощне щось, - чогось додаю я, неначе питаю, чи розуміє він, про що я буду розповідати. Тож мовчу, аби почути, відразу зрозуміти, чи зможе дядько мене зрозуміти...
- Бачив, як вчора все на подвір’ї змінилося, - постіль рипить, коли він відкидається назад.
От і добре, розповідь має бути довгою.
- Я тоді мала йти, - затинаюся, бо червонію. Якось сумно визнавати, що такі прості слова і так підозріло вони звучать. - Справи я мала. Свої, - от лихо, наче виправдовуюся!
Відчуваю - розуміє та поки вірить. Тож гірко зітхаю.
- А потім прийшла Катажана. Ні, я не знала, що то вона. Вагітною вона була. Ось-ось мала народити.
Дядько Петро не стримується - зкидує з мене простирадло і пильно дивиться у очі.
- Правду, правду кажу! - на очі набігають сльози і мені доводиться закрити обличчя руками.
- Не плач дитино, я вірю, - каже він. - Прийшла... і що?
- Вона попросила про допомогу. А я... Я не маю відмовляти, - не стримуюся та схлипую.
- Ти й не відмовила, так?
- Так. А тоді таке почалося... Народила вона дитину мертву.
Дядько Петро зойкає.
- Агато, але ж не була вона вагітною, - каже він. - Я бачив її вчора біля криниці. Якби вона...
- Я знаю, про що кажу, - скрикую я. - Як не вірите - не слухайте.
Дядько Петро зітхає та каже, впевнено так, наче щоб я сумнівів більше не мала:
- Та вірю я тобі, але дивно все це.
Я тільки киваю головою.
- Продовжуй, Агато, ми маємо тебе врятувати, поки не почав її батько по хатам шниряти.
Я часто мотаю головою та розмовідаю далі.
- А потім прийшов він, і стало зовсім страшно. Він навіть місяць собою затулив. Дядьку, ви ж вірите?
- Вірю, - відповідає він. А я слухаю себе зі сторони і розумію, як та правда безглуздо звучить.
- І мені довелося тікати до вас, - закінчую хаотичну розповідь без подробиць. - Дядьку, - наважуюся я, - То вільколак був.
Останні слова вже зовсім шепочу. наче й сама в них не вірю. Однак душа моя знає - це щира правда.
Дядька Петро хмуриться та почісує коротеньку борідку.
- От воно як.
Всього чекала, та не отаких слів. Бо ж відчуваю - не сумнівається він.