6

До дядька Петра біжу. Більше нікуди. Через маленький город, через майже завалений частокіл, що розмежовує моє та сусідське подвір’я другим колом.

Та за мною не женуться. Залишилися позаду ті почвари мерзенні.

Тож коли підбігаю до дверей хатини - щосили гупаю по ній.

- Відчиніть, - волаю так, що собаки, які увесь цей час мовчали, знову починають божеволіти.

Тихо за дверима. Ніч ще не скінчилася, або корчма з п’янких лап не відпустила сусіда мого.

Мені так лячно, що починаю поволі опускатися додолу. За спиною - масивні двері, і тільки через це мені легше. Хоч такий, але захист.

- Відчиніть, - шепочу я, вдивляючись у темряву. Зникло те криваве сяйво, тож теперь місяць прибрався в жовтий колір, розбавлений темними хмарами, які потихеньку відкушують від нього потроху.

Вдивляюся так пильно у садок, з якого я прибігла, що очі починають боліти. Не видно нічого, але те не означає, що там, далі, під темними гілками, нікого немає...

Відчуваю - двері рухаються. Завалююся на спину, тільки й бачу, що мені в лице світять запаленою свічкою, що відразу тухне.

- Доню, що з тобою? - голосно гукає до мене дядько Петро.

А я чую - та відповісти не можу. Зітхаю тільки та свідомість втрачаю.

***

- Вставай, Агато, - мене легенько ляскають по щокам, та я не можу відповісти. Не можу. Немає сили зовсім.

- Ой, доню, що з тобою, - бідкається чоловік, - Вночі знайшов тебе під дверима, ой, не знаю, що робити. Агато, прокинься!

В очі наче піску насипали. Таке траплялося тілько одного разу. Пам’ятаю, тоді ногу поранила, як долиною гуляла. Матір дотягла мене до хати, і вперше за усе життя насварила. Тієї ж ночі я так гірко плакала через образу, що їй довелося вставати та втішати безпорадну доню. А на ранок я не могла розплющити очей. Так само, як і зараз.

«Невже я плакала?»

Дурна дівка!

- Дядьку, - як можу, стогну я, аби він припинив мене ляскати, - Припиніть, дядьку.

Чую - зітхає з полегшенням.

- Доню, думав, що не докличуся до тебе. Що трапилося? Ти тільки лежи, не вставай.

Хочу підвестися - не можу. Очі тільки розліпила. Та довелося іх знов закривати - яскраве денне світло мов гострим мечем врізалося в очі.

- Трапилося, - шепочу у відповідь, а сама думаю: «а що трапилося»?

Що то було вчора? Сам диявол до мене приходив?

Відьму, що від нього відхрестилася, хотів до рук прибрати? Вирвати з серця те, що мати в ньому намагалася посіяти?

Що казати зараз?

- Не знаю, - найвірніша відповідь, але майже брехня. Майже неправда.

Дядько ледь чутно гмикає.

- Доню, тобі поїсти треба. Дового ти спала, я вже почав думати, чи не хвороба тебе з ніг звалила.

- Не хвороба, - цього разу правда.

- Тож спробуй сидіти на ліжку, а я зараз тобі каші насиплю.

І тільки тут я звернула увагу на те, як гарно пахне в його хаті. Маслом, гречкою та смаженою рибою.

- Ходив до річки з самого ранку, - посміхається він, коли я насильно розплющую вузькі очі, що наче звикли вже, та здригаюся.

«Мамо, хустки ж немає!»

Дядько Петро все бачить - і як я тягнуся до рудих сплутаних пасмів, і до запухших очей, які мають яскравий зелений колір. Відвертається до печі та каже, немов нічого і не сталося. Але ж я чудово пам’ятаю про те, як декілька років тому у сусідньому містечку ловили таких, як я.

- Не переймайся, Агато, я тебе не видам нікому.

Я повільно сідаю на ліжко.

- А чого мене видавати, як я не скоїла нічого?

Чоловік повертається до мене вже з глиняною мискою, від якої іде пар.

- Сьогодні на світанку Катажину знайшли.

Перебрала в умі ймення усіх жінок. Сама до себе хитнула головою - не знаю ніяких Катажин.

Дядько Петро одразу зрозумів, що дурна Ага нічого не второпала.

- Дочка Марії, - і подивисвя пильно отак, наче у саму душу. Та потім похитав головою. Дістав дерев’яну ложку та відрізав хліба. Та на високий стілець усю їжу склав, попередньо скатертинкою застеливши святковою.

Я мовчала поки. Думки в голові крутилися усілякі, але те колесо я ніяк не могла зупинити, щоб зрозуміти, до чого тут я.

- Ти поїж спочатку, - сказав чоловік, - Тобі сили знадобляться. А макітра добре варить не на пустий шлунок.

- Так, - я склонилася перед мискою та з неймовірним апетитом відкусила шмат хліба, запивши його компотиком з черешні. Потім зачерпнула ложку каші та відправила її до рота.

Яка ж я голодна!

Їла, мабуь, якихось п’ять хвилин. Швидко, немов голодом мене морили.

Волосся перед цим скрутила у гулю, тому нічого не заважало. На дядька Петра не дивилася зовсім. Мабуть, серце відчувало, що тяжка розмова ще попереду.