4

- Припини, леле, - шепочу їй та відбираю пасмо назад, торкаючись крижаних пальців. Уся вона - гаряча. Та пальці... Немов не її.

Не живі.

Боляче як... Дивлюся - очі ті зовсім страшні. А у руках - моє волосся. Тоненькі промені сили, що гаснуть, торкнувшись темряви.

- Боїшся? - запитує вона. Чітко, виділяючи кожну букву, та на кінець не витримує - зривається на шипіння. - Правильно робиш-ш-ш-ш... Його усі бояться. А мене він любить.

Зригається живіт.

«Ненько, що ж там... Чи дитина... Чи що вона на світ божий виплюне?»

- Котю... - шепоче вона до живота, зім’явши руді волосини в кулак, а я відсахаюся. Подалі. До книги, не знашла ще те місце. Про пологи. про сутності.

Біля дверей обертаюся - лежить мовчки. Живіт гладить. а він наче ще більше виріс. Моторошно.

Біля води зупиняюся та дихаю повільно. Наче то не дівчина народжує, а я. Бо ж не можу до тями прийти, не можу... Тому стою, вгамовую сердце.

Народить зараз. Розумію - довго мучитися не буде. Зло любить цей світ, проривається в нього з усієї сили. І здається, що для нього усілякі перепони - то не важливо. Знесе усе на своєму шляху.

«Що з нею не так? Та все не так!»

Агато, що ти тоді робитимеш?

То наче розпуття безглузде. Вибір, який наче і не потрібен.

«Що б зробила матінка?»

Сердце каже - вона б зробила правильний вибір. Питання в тому, який саме? Чи є він у мене? Чи там, нагорі, вже все вирішили за мене?

Гортаю ті сторінки, а вони наче зліплені, не розумію нічого. Стіни тремтять, просять про допомогу.

Дурна! Дурна... Я дурна! Не думала, що таке трапиться. Вісімнадцять років повної тиші. Вісімнадцять років цілковитого щастя в безпечному місці.

Аби знала - то вивчала змалечку. Але не вивчала. Не хотіла знати нічого, окрім лікування травами. А не змушувала матінка. Наче теж не думала, що отак просто до нашого дому завітає цілковите зло.

Не стрималася - захохотіла тихенько, істерично.

До відьми - зло!

Ненько, кара чудернацька.

Аби матінка не порушила те, що було непохитним із самого створення світу, то і не прийшло б. Або прийшло. Та тільки Агата дурна, була б уже не дурною. А сильною, чорною відьмою.

Не доброю - злою.

Зберися, Агато! Хоч зло... але ти не повинна відмовляти. Почули небеса прохання дівчини. Хоч то жахливе створіння. Тепер жахливе.

Ні! Зліпилися так, що й не зрозумію нічого. А квапитися треба, бо ж чую, що кличе. Тихо кличе, але чую, хоч вуха затуляй. Тому ховаю книгу, адже усе одно доведеться робити все навмання. Була яка-не-яка практика, але то не порівняти. А ось захищатися мені ніяк.

Мати казала:

«Щоб відьма у повну силу увійшла, то до лісового озера треба...»

Я затамовувала подих і дивувалася:

«А нащо? Невже, топитися?»

Вона заливисто сміялася. Так, що сусідські кури шаленіли та дико квоктали. Я дивилася на неї та теж сміялася. Дивина якась була у її словах.

«Ні, Агато. Не топитися. Але щось близько до того...»

Я примружувала очі і з острахом тулилася до мами.

«Розумієш, щоб темна відьма здобула свою повну силу, треба опинитися поміж двох світів...»

«Це як?» - питала у неньки, та вона хитала головою і гладила мене по голові.

«Не турбуйся, це більше не наш шлях...»

Я солодко позіхала та вкладалася спати на сонечку, біля мами.

Тепер же я розуміла - мабуть, доведеться мені.

Немов виринула зі спогадів. Руки помила. Віддала воді усі жахи свої.

«Треба, Агато, треба!»

Піднесла до полум’я руки да хапнула від тепла трохи сили. Трохи впевненості, що все буде добре.

Неспішно повернулася до кімнати. З глечиком, невеличким чаном з підігрітою водою.

Дівчина лежала, не рухалася. Тільки дивилася на мене.

- Давай, мила, помию тебе. дитина повинна у чистоті народжуватися.

Підняла вона брови. Чорні, майже такі, як і лице усе.

«Перестала ховатися...»

- Мий, - голос починав віддавати металом, немов від дівчини майже нічого не лишилося.

«Може, не винна вона в тому? Але ж не знаю. поки не знаю. Та зло її не відпустить. Це точно. Якщо і була в неї душа, та запізно до мене дісталася...»

Розказувала матір і про це.

«Агато, люди бувають такі... Зовсім не люди...»

Я тоді закривала очі долонями і ховалася під простирадлом.

«А що, по п’ять рук у них, чи що?»

Матір зітхала та пояснювала:

«Ні, Агато, руки у них дві. А от тіло їхнє ділять обо дві, або більше темні сутності. Ти бережись таких. Біди чекай. Та не завжди їх впізнати можна. Як тільки пробудяться в їхніх душах гріхи, їх ще можна врятувати. Але те все розуміти треба. А ось коли вони скормлять свої потаємні бажання сутностям, то все - не врятуєш!»