1

Так минали роки, і з повненької кирпатої дівчинки виросла статна красуня.

Дядько Петро більше не називав мене пампушкою. Та й взагалі, коли бачив, що я виходжу з дому, відвертався та повільно заходив до своєї хати.

Теперь до криниці ходила тільки я. Матір померла від страшної застуди минулої зими. Поховали її усім селом. Правду кажуть, якщо ти до людей по-доброму, то й вони так до тебе. А дядька Петра тоді було не впізнати - цілий тиждень він провів у корчмі. А я увесь цей час майже не виходила з хати. То ж чула, як пізно ввечері скрипить його хвіртка, і як він її за це лає. Потім зупиняється біля мого вікна, бо ж хати наші поруч, і щось ледь чутно бурмотить. Спершу я думала, що то він десь закляття вивчив. Але згодом зрозуміла - то він матір картає, що його покинула.

Згодом дядько Петро оговтався, та я все рідше чула його шепіт уночі. Останній місяць він не приходив зовсім.

Тільки спитав якось, чи не потрібна мені допомога. Я так енергійно захитала головою, що він злякано відступив на пару кроків назад.

- Добре, Агато, - промовив він, стрімко крокуючи від мене, - Ти звертайся, якщо потрібно щось буде.

Я тільки зітхнула. Потрібна була допомога чоловіча. Хата, наче відчувши, що її покинула справжня господиня, стрімко хилилася на бік. Нову ж господиню вона зовсім не сприймала, хоч я щодня шепотіла стінам вибачення та легенькі заклинання підтримки.

Ось і сьогодні я гірко зітхала, коли скрипіли половиці та щось тріщало на горищі. Декілька разів, навіть, на мене сипалася труха. Тож я цілісінький день займалася справами. Оговталася лише тоді, коли зрозуміла, що майже нічого не бачу. Тому запалила свічку та витягла з печі вчорашню кашу. Відламала від зачерствілого хліба шматочок та почистила цибулину.

«Не встигну сьогодні до лісу вчасно...» - сумно промовила сама до себе та виглянула у вікно. Місяць був у повні. Тож сьогодні я мала встигнути зірвати деякі трави. Та живіт грізно буркотів. Тож треба було обов’язково поїсти.

Торбина була зібрана ще вчора. Тому я не переймалася за те, що доведеться ще й на це витрачати час.

Тож, жуючи черству скибку, я поглядала у вікно і згадувала, як ми ото до лісу з матінкою ходили. Розпускали волосся, скидали набридливі хустки і швидко оминали хати. Бігли через дерев’яний міст та шалено сміялися. Гарний був час. Зараз же я боялася навіть вночі розпускати волосся. Тепер немає в мене захисту.

За вікном почувся стогін. Спешу я подумала, що мені почулося, та звук повторився. Я, хоч і відьма, та в пітьмі не бачу. Це посеред залитої місячним світлом добре видно все. Але під тінню мого саду можна навіки сховатися.

- Агато, - прошелестіло знадвору, - Допоможи...