Пролог

Усі ми завжди народжувалися рудими та кирпатими. А зелені очі видавали нас ще більше. Тому ми намагалися приховати колір волосся та частіше ховали погляд. Люди думали, що ми - чудернацькі відлюдники. А нам просто хотілося жити.

Тому моя мати замотувала мене в купу хустинок - аж до самих очей, і ми поквапцем прямували з відрами до криниці. Сусіди перешіптувалися та тихенько собі реготали. Деякі з них ніби відчували нашу природу і намагалися не висловлюватися щодо нашого способу життя. Та тицяли інших в боки, аби змусити замовкнути, коли ми з матір’ю підходили ближче.

Найбільше нам допікав сусід Петро.

- Агнешко, куди це ти свою пампушку тягнешь? - і хватався за живіт. Дуже моя мати не любила, коли її дитину ображають. Тоді вона наче скаженіла: міцно стискала мою руку та бурмотіла легеньке прокляття. Щоразу - різне. Тому той Петро ніяк не міг збагнути, що то з ним коїться, коли він бачить мою матінку. А я собі тихенько хихотіла, коли він вилуплював очі та силився не осоромитися перед друзями.

Так-так, ми з моєю любою матусею - відьми. Добрі-добрі відьми, бо не коїмо лиха. Хоч і спостерігаємо за життям поселення зі сторони.

- Агато, - часто казала вона мені, розчісуючи перед сном моє руде та довге волосся, - Ти людей не ображай ніколи, та й не довіряй занадто. Не показуй їм свою сутність.

- Не ображати? - перепитувала в неї, подумки згадуючи всі ті прокляття, які матір випробовувала на сусідові. - А як же дядько Петро?

Мати легенько шарілася.

- Дурненький він, - і відверталася.

Я знову хихотіла, вже не стримуючись.

- Лягай вже спати, - теж, ледь стримуючи сміх, казала вона.

І я вкладалася на лежанці. Заплющувала очі та мріяла, що коли виросту, теж знайду собі такого Петра.