Розділ 20

На годиннику перша ночі. Ковзанка давно спорожніла.  Віктор прийшов потренуватися на самоті. Але йому нічого не хочеться. Він просто лежить по середині ковзанки. Не хочеться чути ні музику, ні кататися. Хочеться просто лежати та нічого не робити. Зараз він розглядав стелю, та думав про Діану.

З того дня, як Віктор дізнався про стосунки Діани та Дані, пройшов ще один місяць. Діана, звісно, розповіла йому про те, що тепер зустрічається зі співаком. Ті слова були лише підтвердженням гіркої правди, у яку Вік відмовлявся вірити. Не вірив, як у страшний сон. Тоді він буквально вичавив з себе посмішку та сказав: «Я щасливий за тебе», хоча у душі вирував шторм. Тепер він спілкувався з дівчиною тільки через телефон та у ті короткі перерви між тренуваннями. Вік ледь не весь час уникав спілкування з Діаною. От чому він поводиться як школяр? Чому мовчки страждає та нікому не хоче розповідати?

–І вам доброї ночі, пане, – лунає лагідний та знайомий голос у нього над вухом.

Від несподіванки Віктор підскакує та сідає на кризі, панічно озираючись навколо.

– Я тут, – знову лунає голос.

Що це? У нього видіння? Чи вже шизофренія встигла розвинутися?

– Ідіоте, – знову голос.

У Віктора йде декілька секунд на те, щоб опанувати себе та у поруч лежачій людині впізнати Діану.

– Діано, – каже він, коли нарешті їхні погляди зустрічаються. На душі знову добре. Дівчина лежала на кризі, буквально поруч з тим місцем, де щойно лежав він. Обличчя у неї було щасливе: її сюрприз вдався на всі сто відсотків.  

– Діано, – знову шепоче Віктор, як одержимий. Він дивиться на її риси обличчя, та не може повірити, що вона зараз тут, з ним!

– Так, це я, дурнику! Чого дивишся, наче відьму побачив? – сміється вона.

Віктор не витримує. Падає на лід, обіймає Діану. Він знову вдихає аромат її волосся. Коли це було останній раз? Місць тому. Страшно подумати, що він цілий місяць прожив без цього. Вона все ще досі пахне шоколадом та ваніллю. Наче цього проміжку часу і не було.

– Що це за неконтрольований потік любові? – запитує Діана, обіймаючи Віктора у відповідь.

– Я думав, ти забула про мене!

– А ти виявився ще більшим дурником, ніж я думала! – фиркає вона.

– Чому ти тут?

– Узагалі-то я прийшла покататися. Заходжу, а тут ти лежиш. Не повіриш, але я спостерігала за тобою цілу годину. І ти просто лежав на кризі! Спершу подумала, що ти впав і тобі потрібна допомога. Але бачу, що ти ворушишся. Чекала. Я не витримала. Під’їхала, лягла поруч, а ти навіть уваги не звернув!

Уперше за місяць Віктор відчув себе живим. Сили повернулися. Він знову бачить жваві очі Діани, знову чує її сміх, може обійняти. Але юнакові здавалося, що це сон. Але як для сну, всі події дуже реальні.

– Ти про що так думаєш? – запитує Діана, дивлячись юнакові в очі.

– Про тебе. Ми майже не спілкувалися протягом місяця.

– Я знаю…

– У тебе нове життя, у мене своє… теж нове…

– Не кажи так. Ти кажеш, наче я вже вийшла заміж за Даню. Але ні, всі так кажуть. Ми просто зустрічаємося. Може, так станеться, що ми розійдемося… Не знаю, куди життя мене приведе. Не хочу нічого на перед загадувати. Але Вік… Невже ти думав, що якщо я зустрічаюся з Данею, то це значить, що я про тебе забула?

Віктор опускає голову. Так, він правда про це думав.

– Вік, якого біса?! – злиться Діана та змушує його підняти очі. – Ти ще більший ідіот, ніж я вважала до цього!

– Пробач… -– шепоче він, не в силі сказати щось ще. Йому правда шкода. «Здається, у мене проблеми з довірою», – промайнуло в голові у юнака. І справді, йому стільки раз робили боляче, що від нього самого, по суті, нічого не залишилося. Є тільки обгортка під назвою «Віктор», а у середині нічого нема! Там просто сіра маса, яка просто існує… ну, тому що існує. А тут Діана… Сама не знаючи того, дала надію… І тут же забрала… Сама не знаючи того.

– Ладно. Забули. – дівчина зривається з місця. – Вставай. Досить киснути. Я не прийшла сюди для того, щоб лежати. Я кататися хочу.

Вона бере його за руку та тягне по кризі. Вік не чинить опору, просто висне на дівчині, міцно вчепившись в її руку.

– Вік! Май совість! Ти ж важкий! – кричить Діана та тупає ніжкою. Лезо вдаряється об кригу, та тисячі маленьких шматочків льоду розлітаються у різні боки.

– Совість? А що це таке? Ні, не чув! – кривляється Вік, відпускаючи її долоню.

Діана залишає його. Вона їде до бортика. Здається, вмикає пісню. Тут же з динаміків лунає «Umbrella» Ріани.

– Уставай! Я хочу веселитися! Досить лежати!

Вона хапає Віктора за руку та знову тягне кудись. Вік не витримує, встає.

– Так краще! – каже Діана, намагаючись перекричати музику.

Віктор залучає Діану до танцю. Ні, він не дозволить нікому зіпсувати ці миті! Вони ковзають по кризі легко та невимушено, виконують комбінації обертань, кожен свою, але навіть так примудряються потрапити у музику та виглядати шикарно.

– Може виконаємо підтримку? Як тоді? – пропонує Діана, згадуючи ту шалену мить, коли Вік уперше підняв її в повітря.

У відповідь Віктор киває. Він кладе руки їй на талію, набирає швидкість. Мить – і Діана летить, розкинувши руки. Свобода. Вона заплющує очі. Політ. Саме те, що їй зараз потрібно.

«Зовсім як птаха, – думає Віктор, – а минулого разу вона так боялася!»

Віктор ставить Діану на лід. Вона робить красивий виїзд з підтримки. На цей раз Діана почувала себе набагато впевненіше. Певно тому, що знала, на що йде. 

– Зробімо викид. Ми ж колись робили! – знову просить вона.

Віктор посміхається. Її очі, що палали від задоволення, не могли не зігріти йому душу.

«Проси у мене все, що захочеш!» – подумки кричить Вік. Та дай йому можливість, він би цілу вічність провів на ковзанці з Діаною. Але не дано. Тому хай хоч так насолодиться їхнім катанням. Можливо, вони катаються в останнє…

– Викид з сальхова чи ритбергера? – каже юнак, тягнучи її кудись за руку.

– З сальхова.