Розділ 13

Віктор чекав на Діану біля ковзанки. До зустрічі залишилося ще п’ять хвилин, та юнак хвилювався, чи не зарано прийшов. Цього разу він хвилювався більше, ніж минулого разу.  Того ж разу вони просто йшли кататися. Бачилися вперше. Були просто пересічними людьми. Але зараз вони не просто перехожі. Вік не знав чи можна вважати Діану близькою, бо вони всього одну ніч провели разом! Усього одну… А відчуття, що вони друзі дитинства. Як він чекав… З нетерпінням і думкою: «А що, як не прийде?». Він уявляв, що робитиме, коли побачить її постать. Легку, весняну, ніжну, вже рідну до болі. Уявляв, як покаже їй те, що не показував нікому… Їй хочеться відкрити душу. Відкрити тільки їй.

А довго чекати не довелося. Діана з’явилася з-за рогу спорткомплексу.

–Привіт, – вітається вона. Віктор розвертається та посміхається. – Довго чекав?

– Привіт, ні не довго. Сам щойно прийшов.

– І що це за дивне повідомлення ти мені написав?

Віктор загадково посміхається, обіймає її за плечі.

– Ходімо.                                                                      

– Ні, ти скажи, куди ми йдемо!

– Ми не йдемо, а їдемо, – не зрозуміло відповідає Віктор.

– У тебе є авто?

– У батька позичив. Вирішив влаштувати тобі хороший вечір.

– Вік, говори зрозуміліше, я не розумію твоїх натяків!

– Справді? Зазвичай це я не розумію натяків! Особливо жіночих.

Віктор відчинив Діані двері авто, після чого сам сів за кермо.

– Пристебни пасок безпеки, – каже Вік, пристібаючи свій.

– Куди ми їдемо? – не вгавала Діана.

– Прийшов час сказати тобі правду, - мовив Віктор, виїзджаючи зі стоянки. – Я серійний маніяк. Дуже люблю фігуристочок.  Особливо тебе. Я дуже давно спостерігав за тобою, і ось прийшов час виконати мій бездоганний план. І зараз я везу тебе у якийсь закинутий будинок. А тепер не відвертай моєї уваги, бо заїду в чиюсь машину, і тоді прощавай, зручне доставлення на цей же закинутий будинок. І взагалі, закинутий будиночок.

– Дуже смішно, фиркнула Діана, відвертаючись до вікна.

– А як було мені тобі відповісти? Я не хочу розповідати тобі про мій ідеальний план.

– А, тобто, план у тебе є.

– План завжди є. А от те, що він майже ніколи не спрацьовує, це вже зовсім інша тема для розмови.

– І коли ж у тебе не спрацьовував план?

– Наприклад, план не нервувати на змаганнях. У 99% випадків усе йшло не так. Ми збивалися, падали (найчастіше я), робили грубі помилки (найчастіше я).

– Ох ти ж чорт… Ти ж зараз тренуєшся як одиночник, я права?

Вік перевів на неї здивований погляд.

– Ти звідки знаєш?

– Софія сказала.

– Софія… Ну хто ж іще міг…

– Я б усе одна рано чи пізно дізналася.

– Я хотів сказати тобі це особисто.

– І тут твій план провалився!

– Яка удача, – іронічно каже Віктор.

Діана не знаходить, що відповісти. Вона мовчки відвертається до вікна, а Віктор спрямовує свій погляд на дорогу.

«Виявляється, з ним приємно не тільки сміятись, я ще й мовчати», – думає Діана, дивлячись на дорогу. Віктор її кудись везе. Куди? Байдуже. Головне, що вона їде кудись з ним. Ще, вона хвилювалася, що Віктор більше не захоче спілкуватися з нею. Але ж вона тут.

– Вік, – озивається Діана.

– Що?

– А ти спілкуєшся з Вікою?

Вік на мить замислився. «Не потрібно було це в нього запитувати, – тут же жалкує про сказане Діана. – Йому неприємно про це говорити»

– Спілкуюся, але мало. У неї почалося своє життя, нарешті відповів юнак.

– Вона тобі нічого не розповідала?

– А що вона мала розповісти мені, Діано? Віка хоче знову скласти ЗНО, стати інженером. Каже, що їй подобається вигадувати всякі механізми, що ця професія принесе людству більше користі, ніж катання.

– Чому ж вона тоді стільки часу й сил вклала у тренування та змагання? – дивувалася Діана.

– А хіба я знаю?

– Я її не розумію. Від слова «зовсім». Стільки сил витратити на катання, та спустити все в одну мить!

– Я теж. Але вона так вирішила. Сказала: «Я тягну тебе на дно. Я не створена для того, щоб бути твоєю партнершею. Та й взагалі, не створена для фігурного катання.»

– Що, ось так і сказала?

– Так і сказала. Знаєш, а з парника на одиночника не так і просто перейти. Я ще й досі шукаю партнерку очима, шукаю на кого можна спертися. Віка завжди була спокійною та холодною на кризі. А відразу починав нервувати. Вона падала, спокійно підіймалася, каталася далі. А я відразу починав панікувати. Її погляд завжди заспокоював мене. Віка пішла зі спорту, а у мене так і залишилася ця звичка: панікувати у будь-якій не зрозумілій ситуації.

«Ну і що мені на це відповісти? - думає Діана. – На хіба я про це взагалі заговорила?!»

- Я певна твоя протилежність. Завжди сама. Не чекаю нічого ні від кого. Покладаюся сама на себе, бо так легше.

– А так і є. Мені тренер сказав, що «ми щойно втратили найкращого парника в Україні». Брехня то! Найкращий серед найгірших.

– Вік!

– Що? Я йому вже сказав, що як парник, був приречений з самого початку!

– А він тобі що?

– «Ти говориш зовсім як Діана. Це таки вона наштовхнула тебе на це крок!» – передражнив тренера Віктор. Діана розсміялася.

– От так і сказав?

– Ага.

Між ними знову зависає тиша. Яка ж вона приємна, чорт забирай! Це круто, розуміти один одного без слів? Так, певно, що так. Можна розслабитися, залишити поза салоном авто всі проблеми… Це шалено круто!

– Ми коли приїдемо? – знову запитує Діана.

– І в кого ти така нетерпляча?

– Коли ми приїдемо? Мені просто цікаво!

– Я тобі нічого казати не буду!

Діана фиркнула і відвернулася до вікна. Вона й не помітила, як вони виїхали з міста. А коли Віктор звернув на ґрунтову дорогу, Діана злякалася. Куди?!

– Куди ти мене везеш?

– Я ж кажу, на закинутий будинок. Зв’яжу тебе та кину.