Розділ 9

Противний звук будильника витягнув Діану з царства Морфея. Усе-таки гуляти допізна було величезною помилкою, бо зараз вона почувала себе овочем. У ідеалі, вона б залишилася у ліжку, але робота над короткою програмою на неї чекала. Зібравши всю волю в кулак, Діана сповзла з ліжка та попленталася на кухню. За звичкою випила склянку води, залізла в інстаграм, випила таблетку від болю у голові. Потім попрямувала у ванну, привела себе до ладу, приготувала сніданок. Вона не витримала та зазирнула до вітальні. Віктор спав, укрившись ковдрою по вуха. Чорне, неслухняне, а зараз ще скуйовджене волосся, розсипалось на подушці; по кімнаті розносилося його тихе, дитяче сопіння; дівчина мимовільно замилувалася його спокійним обличчям. Доросла дитина.

Діана не стала його будити. Вона доїла сніданок, швидко зібралася, написала записку Вікторові, залишила йому ключі від квартири, та поспішила на тренування.

***

Після тієї чудової ночі, Діана не зустрічалася з Віктором. Тільки одного разу Вік хотів повернути Діані ключі, але та сказала, що він може залишити їх у себе. Так, на всяк випадок. От і все. Вони переписувалися, дзвонили один одному, але не зустрічалися. Вік казав, що ходить на тренування, але на ковзанці вона жодного разу його не бачила. Хлопець весь час казав, що має справи в той час, як у Діани тренування. На запитання, чи він все ще шукає пару, Віктор відмахувався.

–Ти не можеш незкінченно тікати від мене! – вигукнула Діана, вистрибуючи на Віктора з-за кутка. Вона все-таки підстерегла хлопця перед тренуванням. Той аж підскочив на місці, не встояв та впав.

– Вставай, – холодно сказала Діана.

– Хто ж так з-за кутка вискакує?

– Я. Ти чого не хотів зі мною зустрітися?

– Діано, – зітхає Віктор, – вибач, що не зустрічалися. У мене були справи.

– Я не розумію одного, – Діана схрещує руки на грудях. – Ми катаємося вночі на ковзанці, разом гуляємо, ти ночуєш у мене, а потім зникаєш.

– Поміть, що з цього переліченого я пропонував тільки перше.

– Але ж ти не був проти погуляти разом зі мною. І на ночівлю ти теж згодився.

– Діано, будь ласка. Не тисни на мене, будь ласка, – тихо каже він.

– І що ми робитимемо?

– Почекай трохи. Будь ласка.

Віктор бере її за плечі, дивиться в очі проникливим поглядом. Тільки він так вміє. Йому взагалі з першої секунди хочеться вірити.

–Добре, – погоджується Діана. Віктор ще якийсь час її не відпускає її.

– Я тобі зателефоную, – нарешті каже він та опускає руки. – Я тобі зателефоную. Чекай.

Діана відчула себе маленькою дівчинкою. Віктор зникає, а вона чомусь стоїть та чекає невідомо на що.

Віктор вийшов на ковзанку, не озираючись назад. Він знав, що якщо озирнеться, то на тренування не прийде. Діана таки прийшла. Ні, він не чекав, але сподівався. Вік не хотів уникати зустрічі з нею, але й не хотів її бачити. Бо якби зустрів, то втік би далеко-далеко разом з дівчиною. Якомога далі від цієї метушні. Вік її б викрав. Зовсім так, як принцесу у казці. І ніхто б йому не завадив.

Віктор знайшов у собі сили відірватись від її очей. За декілька днів вони стали найріднішими. Він вже багато встиг дізнатися про Діану, але чомусь не розповідав нічого про себе.

–Про що задумався? – до Віктора підходить тренер. Це чоловік п’ятдесяти років, стрункий та зовсім не схожий на свій вік.

– Ні про що, – автоматично відповідає Вік.

– Бачу, ти багато став спілкуватися з Діаною.

– І що? Мені не можна з нею спілкуватися?

– Та чого ти відразу наїжачився? Я ж просто спитав!

Віктор зітхнув та закотив очі.

–Ти шукаєш партнерку?

«А можна якось без цього? Будь ласка, тільки не зараз!» – подумав Віктор та замружив очі. Йому неприємна ця тема.

– Ти мене чуєш? – голос тренера лунає як грім.

– Я не буду шукати пару. Я переходжу в одиночне катання, – випалює Віктор на одному подиху та опускає голову просто щоб не бачити обличчя тренера, яке зараз перекосилося від шоку. Він не хотів цього бачити. Вік знав, що на нього впаде цілий потік гнівних слів.

«Якщо він не захоче тренувати мене, буду проситися до Олени Вікторівни», – встиг подумати Вік.

– З якого це дива? – запитує тренер. Віктор ще не наважується підняти голову.

– Я інший. Я б міг тренуватися до втрати тями, але я ще ж мушу думати про партнерку. Вона не може стільки витримувати. А я можу. Щоб досягти якогось результату, я маю працювати сам. Сам за себе й на себе. Розумієте?

– Ні. Бо ми щойно втратили найкращого парника в Україні.

«Найкращий серед найгірших», – з гіркотою подумав Віктор.

–Ви втратили його ще тиждень тому. Але він втратив себе тоді, як пішов у парне катання. Думаю, зараз саме час почати усе з початку.

Тренер промовчав. Його шокували слова учня. Він думав над тим, що щойно почув.

– Ви більше не тренуватиме мене? – запитує Вік, сумно дивлячись кудись у даль.

– З чого ти взяв?

– Ви відомі як тренер пар. А тут я… Переходжу в одиночне… Шалений удар по репутації, як вважаєте?

– Якщо ти думав, що я просто так тебе відпущу, то ти помилявся.

Віктор мимоволі усміхнувся кутиками губ. Тренер погодився. А який у нього був вибір?

–Ти вже обрав музику для програм?

Віктор знизав плечима.

– Ні. Я ще не думав над цим.

– А хоч приблизно знаєш, що обереш?

– Не знаю.

– Тоді думай, – каже тренер та виходить на ковзанку.

*2013 рік*

Маленький хлопчик з довгим волоссям підлітає до такої ж маленької дівчинки. Та впала з лутца у два оберти. У Віктора з цим стрибком усе добре, він навіть може у три оберти крутити. А от Лана – ще ні. У неї взагалі все гірше виходить. Віку набагато легше вчити складні елементи, він схоплює нові знання в один момент. А Лана чомусь так не може.

–Лано! – у розпачі кричить тренер. – Скільки разів я тобі казав: згрупуй тіло!

Дівчинка тихо схлипує.