Розділ 8

Учора Даня вирушив у турне. Обіцяв писати та дзвонити. Певно, Діану та співака тепер пов’язують теплі та дружні стосунки. Фігуристка саме виходила зі спорткомплексу, та думала про це, як до неї підійшов якийсь юнак. Віктор, здається. Він парник. З його партнеркою, Вікторією, вони інколи розважалися на вечірках після змагань. Але з Віктором вона жодного разу не розмовляла. Усе їхнє спілкування було на рівні «привіт! бувай!». І чому це він раптом вирішив підійти до неї?

–Привіт. – Віктор сперся на стінку. – Не зайнята?

– Та ні, – Діана знизала плечима. – А що?

Хлопець опустив очі. Потім перевів погляд на стіну, обдумуючи що сказати.

– Віка йде зі спорту, – раптом випалив юнак. – Мені потрібна напарниця. Чи не могла б ти…, – хлопець запнувся. Діана шоковано дивилася на нього. По-перше, юнка не могла зрозуміти, чому це раптом подруга вирішила усе покинути, по-друге, чому саме їй пропонують перейти у парне?

– Як Віка йде зі спорту? І чому я? – вигукнула Діана швидше, ніж той встиг розтулити рота, щоб договорити.

– Пішли у кав’ярню, там поговоримо, – сказав Віктор, взявши Діану під лікоть. Дівчина без слів пішла за ним. Він викликав таксі. Через пів години вони сиділи у кафе в центрі Києва, чекаючи на замовлення.

– Розумієш, – почав Віктор, – мені немає більше кого просити. Я хочу вийти на лід уже на Кубці України. От. А шукати немає часу. Віку я місяці два шукав. А до початку сезону залишилося три з половиною місяці. Я не можу чекати.

– Вікторе…

Хлопець її урвав:

– Просто Вік, будь ласка. Не люблю, коли мене називають повним ім’ям.

– А чому ти саме мені це пропонуєш? – спитала Діана.

– А кому ще я можу запропонувати? Насті? Цій ляльці? – Вік звів брови.

– А як же Софія? – тепер брови звела Діана.

– Вона хороша фігуристка. Але… Не той рівень у неї, розумієш? Їй це катання важко дається, вона довше вчиться…

– А я значить швидко вчусь і у мене той рівень? – саркастично мовила дівчина.

– Ти не подумай, – розгублено пролепетав Віктор, – я не це мав на увазі. Просто я помітив, що ти схожа на мене. Я б тренувався до втрати пульсу, якби не Віка. Як ти. Ми разом можемо вийти на новий рівень. Розумієш? – Вік підняв на неї очі. Діана зазирнула у них. Щоб вона його не знала, так подумала, що той якийсь письменник. Він зараз дивився на неї своїми проникливими зеленими очима, схованих під пишними віями, зовсім як у дівчинки. Каштанове волосся до шиї робило ще більше схожим на поета. І оце перед нею сидить фігурист, та ще й парник? Людина з неймовірним стрижнем усередині?

– То як? – вивів її з роздумів Вік.

– А чому б тобі не спробувати кататися самостійно? – запропонувала Діана, відпивши ковток кави. Віктор на мить замислився.

– Ні, – нарешті відповів він, – це не для мене. Одиночник… Знаєш, коли я спостерігаю за ними на змаганнях, то у мене завжди стискається серце. Не важливо, який настрій програми. Якщо мелодія сумна або повільна, то дивлячись на фігуру, яка одна на величезній ковзанці, у мене на очі навертаються сльози. Бо кожен проносить свою історію через себе сам один. Коли мелодія жвава, то ця фігура намагається виразити усі емоції, але хвилювання бере верх і нічого зробити не можна. А коли музика сильна, як-от твій «Реквієм», то ця фігура, зціпивши зуби, виборює перемогу. Ні, перемогу виборюють у будь-якому разі, але тут справа зовсім інша. Мені здається, що у цьому випадку, ця фігура бореться найбільше, бо боротьба скрізь: і у душі, і на обличчі. І знову: сама, одна на цій ковзанці. Я неодноразово ставав свідком того, як одиночники, зачинившись у туалеті, плакали від надлишку емоцій. Ви дуже сильні люди, бо проходите весь цей маршрут самі. А парнику є на кого спертися. Ось. Ти не відчуваєш себе таким самотнім.

– Але ж на тобі лежить відповідальність за партнера, – заперечила Діана, не розуміючи його логіки.

– А на партнері лежить відповідальність за тебе. Ви дві сторони одної медалі. То як? – він знов підняв на неї очі та подивився на неї так пильно, що шкіра Діани вкрилася сиротами.

– Я… не знаю, – нарешті вимовила вона. Дівчина вагалася. Чому? Сама не знала. Потім Діана вирішила відмовитися. Але сказати «ні» не встигла.

– Давай так. Сьогодні, десь о пів на першу ти прийдеш на ковзанку.

– А хіба уночі на ковзанку можна? – Діана старанно вдала, що не знає цього.

– Сказала Діана, - Віктор усміхнувся. – Ти ж на ковзанку вночі ходиш! Чи ти думала, що ти така одна? Ти прийдеш?

–Прийду, – тихо відповіла дівчина.

***

На ковзанці, окрім них, не було майже нікого, лише пара якихось дівчат, чий час уже добігав кінця. Стемніло, та поверхню штучного льоду було освітлено жовтим світом прожекторів. Порожній простір здавався майже містичним, і Діана подумала, що ніколи не була з кимось на ковзанці ось так, віч на віч, жодного разу…

– Тебе тут добре знають, так? – вона зробила крок на лід, відчуваючи звичне, м'яке напруження в ногах.

– Взаралі не логічне запитання, – каже юнак. Діана жалкує, що так необмано сказала це.

Віктор вийшов слідом. У руках він тримав шовкову хустинку.

– Звичайно. Якщо цей охоронець вдав, що не впізнав мене або попросив грошей за сеанс…

– Ти б що, набив йому обличчя? – вона усміхнулась.

– Ні. Але я не взяв з собою паспорт. Раптом коли він не повірив ... Що я - це я ...

Він під’їхав до дівчини та зупинився навпроти, стискаючи у руках хустинку.

– Я сказав, що у мене приватний майстер-клас.

– Що?

У цей момент з динаміків заграла музика. Шопен. "Вальс дощу" в сучасній обробці. Звук полився так не очікувано, що перехопило дихання. Мелодія сама звала увірватися на лід і закружитися у вихорі. Діана не пам’ятала, коли він встиг ввімкнути музику. Віктор взяв хустинку, витягуючи її в руці, та зробив крок до неї, обережно зав'язав очі. Діана інстинктивно витягнула руки, намагаючись зберегти рівновагу.