Глава 38: Виснаження

Сідрагос обожнював цифровізацію, коли вона була йому корисною. Люди почуваються такими безпечними у своїх домівках: не ставлять паролів, залишають відкритими вкладки з покупкою квитків… Він знав, яка зупинка йому потрібна. Світлана Сергіївна «захворіла» і не змогла вийти на роботу. «Пробач, Свєтік, але звільнення — краще, ніж смерть», — думав Сідрагос, розглядаючи дерева крізь вікно електрички.

Нарешті — потрібна зупинка посеред лісу. Стежка, що вела в нікуди. Сід знав: його мета чекає на нього наприкінці цієї стежки.

— Бро! Ти хоч спав за останні три дні? — Кет подала Богдану чергову склянку кави. — Як твоє серденько взагалі ще тримається?

— Не розумію, про що ти! — Богдан надпив каву. Гарячу, з цукром. Він не любив таку.

— Розумієш, — Кет сіла поруч, — подрімай, я послідкую за твоїми радарами.

— Я не можу.

— Треба. — Кет подарувала йому погляд — точнісінько такий, як у жінки, що смакувала його кров.

— Ти ж розумієш, — Богдан ліг на підлогу й заплющив очі, — той покидьок прийде по тебе.

— Спи вже, — Кет узяла планшет. — А то помреш раніше, ніж він сюди дістанеться.

Сідрагос злився з натовпом. Дачники, обвішані рюкзаками й розсадою, гуськом петляли лісовою стежкою. Світлана Сергіївна була у своєму звичному офісному одязі. На неї періодично зиркали, але ніхто нічого не питав. Порившись у кишені джинсів, Сідрагос дістав річ із квартири тієї дівчинки. Понюхав її. Він не любив використовувати демонічні навички поза часом полювання — це виснажувало. Проте мусив знайти диваків. Сід непомітно відійшов углиб лісу. Тепер можна було застрибнути на дерево, не привертаючи уваги, і провести розвідку.

Старий Іван накрив Богдана ковдрою.

— Малий спить.

— Малий? — Кет глянула на Івана. — Дідусю, Бро — дорослий бородатий чоловік!

— Коли це її «крінжовий тюбик» став твоїм Бро? — старий розсміявся.

Кет хмикнула й продовжила спостереження.

Сідрагос принюхався. Окрім запаху сосен, тварин і землі, він уловив аромат тієї дитини. Поруч із нею він відчув ще дві сутності. Сироти пробігли по його шкірі. Лячно. Але він прийшов сюди не за бійкою, а за порятунком. Він стрибнув на високий паркан потрібного будинку.

Раї дозволили вільно пересуватися замком. Вона впевнено грала роль господині готичного палацу. Стриманість була її головною зброєю — вона практикувала це десятиліттями. Того дня у лісі вона залишила все: Марію, Рішу та Любомира. Те, як «змій» спокусив її тоді, зрештою створило її нову — Раю, яка ідеально відтворювала образ минулого. Вона облизала губи, провела долонею по холодних мармурових перилах. Поглянула на служку, призначену Антоном. Рая дивилася на неї з презирством: хоч та й мала свідомість, але для Раї вона була не більше ніж оболонкою. Вона окинула поглядом потвор, що ховалися в закутках цього чудернацького замку. Як же їй хотілося все це знищити! Але ще рано. Вона посміхнулася Антону, що чекав на неї, — найціннішою усмішкою, на яку тільки була здатна.