Глава 30: Імена

Сміх вщух. Настала незручна тиша. Вони все ще сиділи під деревом, і жоден не наважувався порушити цей хиткий баланс. Подув вітер, і з дерева впала стара торішня шишка. 

— Чому ти звеш себе Рая? — раптом спитав Богдан. 

— Це вийшло так дивно, — Рая підняла шматок гілки. — Дивись. 

Вона розчистила клаптик землі і вивела слово «ВАМПІРША». Нижче викреслила літери, лишивши тільки «РІША». 

— Ось таке прізвисько він дав мені колись… А Раєю я стала завдяки одній старій жінці, що дала мені прихисток на хуторі. Вона мала гарний зір, багато читала і швидко зрозуміла, хто я. Але, мабуть, недочувала, тому звала мене Рая, — вампірка нарешті підняла погляд на мисливця. — Ти зблід. Як ти взагалі тримаєшся? 

— Я й сам не знаю. 

Рая підвелася і простягла руку Богдану: 

— Ходімо додому. Тобі треба відновитися. 

Він мовчки взяв її руку. Вона допомогла йому підвестися, закинула його руку собі на плече, і вони повільно попленталися до будинку, дослухаючись до кожного шурхоту. Було надто близько й чомусь незручно-ніяково. 

— Ось це місце, дідусику! — донісся голос Катрусі. 

Старий вовкулака миттєво помітив їх. Те, що тут сталося, могло призвести цих двох або до загибелі, або до спасіння. Але яку ціну вони платять? 

— Нічого дивного, — голосно сказав Іван, щоб попередити тих, хто міг ховатися в кущах. — Схоже, нещодавно тут вовк вполював оленя. 

Він вказав Катрусі на хащі з протилежного боку від парочки. 

— Здається, я бачив одного он там. Ходімо перевіримо! 

Дівчинка глянула на дідуся з підозрою, але побачити справжнього оленя було надто цікаво. Іван подумав, що на вечерю сьогодні варто приготувати якомога більше м’яса. Богдану воно зараз було потрібне як ніколи. 

Сід рився в шухляді, де Свєтік зберігала всілякі дрібнички від своїх випускників. Він знав: вона буде проти; радше загине, ніж здасть своїх учнів. Демон виписував імена, плануючи перевірити їхні соцмережі. Йому подобався цифровий світ. Він мав спогади про людей із минулого, але ця нова епоха вражала його. «Люди — дивовижні», — думав він, вносячи чергове ім’я до блокнота. 

Тим часом Антон знайшов групку студентів, що прогулювалися вечірнім містом. Він запропонував їм екскурсію «замком». Молодь погодилася надто легко. Вони були безтурботні, а їхні шиї — такі ніжні. Проте ще було зарано. Він мило посміхався, розповідаючи історію міста, терпляче чекаючи, поки студенти погладять блискучий хвіст бронзового кота біля Золотих воріт і зроблять пару фото. 

Антон глянув на годинник і спокійно попросив прискоритися. Щойно група завернула на потрібну вуличку, світло згасло. Ідеальний момент. У нього було кілька хвилин, поки «щурі» не встигнуть підключити генератори. Стара дерев’яна брама відчинилася. Смертельна пастка зачинилася за останнім студентом.